Палюче сонце степів Херсонщини, нездоланне бездоріжжя в міжсезоння ... Босонога голопуза дітвора. Таким залишилося в пам'яті раннє дитинство. Від дня народження (1952) до закінчення середньої школи. Роки дитинства в селі Малинівка Генічеського району Херсонської області були заповнені грою, навчанням і працею. Початкова сільська школа ... Дотепер не можу пояснити собі її можливості. В одній кімнаті всі чотири класи - з першого по четвертий - 18 учнів. Урок - загальний для всіх класів (от це інтеграція!). А яке «людське обличчя» мала система залишення після уроків.

Щасливим човном дитинства була велика (сім чоловік - дідусь, бабуся, тато, мама й троє синів-братів) родина. Батько автослюсарнічав у МТС, був у цій справі визнаним авторитетом. Нас, дітей, знали як синів Василя Івановича. Життя в нього видалося - не позаздриш: роки підліткової підневільної праці в Німеччині, а далі більше - «реабілітація» у Комі ... У неповних 43 року батька не стало. Але, як писав великий Л. Н. Толстой, «смерті нема, а є любов, пам'ять люблячих».

Мама ... Велике, ніжне серце, гарного її здоров’я. Колгоспниця, то із сапкою в поле, то з поденним цебром на фермі. Утомилася вона, И по праву знайшла притулок і відпочинок у родині одного із своїх синів.

Дитячі мрії про майбутнє. Романтика підліткових мрій. Водій, льотчик, космонавт, першовідкривач незвіданого, поет, талановитий композитор ... І все це начебто б я, але реальність вносила свої корективи. Випускники нашої школи знали шляхи у два центри «цивілізації» - у місто Сімферополь і місто Мелітополь. Алгоритмом мого майбутнього дорослого життя було: навчання й праця. Інститут здавався чимось недосяжним, таємним. До кінця навчання в школі усе більше у свідомість входило слово «технолог». Була й альтернатива: три місяці бути учнем токаря-фрезерувальник а, а потім ... велике трудове майбутнє. І от я з атестатом про середню освіту вже в Мелітополі (1968).

Перш ніж улаштуватися на завод, мені порадили «походити й подивитися» технікуми. Автомоторний технікум. Підходжу, а будинок непоказний. Ні, це не для мене. Гідромеліоративний - у приймальної комісії із мною обійшлися «недостатньо шанобливо». Іду далі. А що це за такий гарний світлий будинок? Просторий хол, портрети корифеїв на стінах. Це Мелітопольський державний педагогічний інститут. Привітні й уважні люди в приймальної комісії. Відразу стало зрозуміло - тут мене давно чекають. От він, Великий пан Випадок. Так я став студентом педінституту й «визначився» на все життя.

Навчання було в ній світлою плямою. Лекції, заліки, розвантаження вагонів заради їжі. Братерство в групі, гуртожитку, як виявилося, на все життя. Педагогічна генерація мого покоління зараз уже в розквіті творчих сил. Одні сталі відомими педагогами (Гузик Н.П., Яковлева Е.В.), інші -
керівниками шкіл (Элькин М. В., Волкова Е. А.), треті - ученими (Писанец Е. М,,   Крилов Н. А.). Ми відбулися!

Вражало терпіння й поважність до нас із боку викладачів, таких як Попков М. А., Міллер М. А., Черевко С. П., Войлошников В. Д. Завдяки їм ми ставали Людьми й Учителями, саме вони прищепили нам інтерес до науки, дослідженням, у рамках студентського наукового суспільства народилися мої первістки-доповіді. Вони пролунали не тільки в Сімферополі, але й Москві. Інтерес до природно-географічних наук не був минущим, особливо до геології. Читав дуже багато, працював у бібліотеках до закриття. Особливо хотілося довести дрейф материків і позначити не геродотівське місце Гондвани (мова йде про територію суши, що була між Євразією й Америкою до того, як відбувся поділ на материки. Про неї у свій час писав Геродот).

Про те, що буду працювати вчителем географії в школі, я догадався тільки на п'ятому курсі, і не засмутився. Запас знань, початковий розгін дозволяли припускати, що й у школі від науки я вже не відступлюся.

Трудова діяльність почалася в сільської Остріківській школі Токмакського району, «Мої там сльози пролилися, найперші сльози», - так би я сказав про пору свого професійного становлення, як виявилося (чого я зовсім не очікував), крім міцних знань, потрібна (у першу чергу!) ще й методика.

Однак успіх все-таки почав приходити.

Дивно, але через рік мене вже призначили на посаду заступника директора з навчально-виховної роботи. «Дуже правильно призначили. Кого ж ще?» - подумав я й почав працювати, не маючи про специфіку управлінської праці ніяких уявлень.

Особлива розмова - це розклад уроків. Їй-богу, я думав, що його видають директорам шкіл у районі. І раптом - це не так. Симфонію розкладу я писав із серпня й до грудня.

В 1975 році я вже був директором школи. І тоді ж вступив в аспірантуру при НДІ педагогіки в Києві.

З 1980 року працюю в Запорізькому обласному інституті вдосконалення вчителів, спочатку в посаді методиста по географії, потім - завідувачем кабінетом школознавства. Ця робота розширила мій кругозір завдяки знайомству й дружбі з багатьма вченими України й великої країни СРСР. Було багато корисних і цікавих відряджень. З'явився доступ до бібліотек і ґрунтовній науковій літературі.

У цей же час доля звела мене із ученим, що на багато років став моїм учителем. Це доктор педагогічних наук, професор Павлютенков Євгеній Михайлович. Його поради й допомога привели мене до захисту кандидатської дисертації на тему: «Організаційно-педагогічні умови підвищення ефективності діяльності керівника школи нового типу».

У технічних науках дисертант скромно говорить «я», а в гуманітарних (педагогічних) - «ми». Саме «ми» є величезний предмет моєї гордості. Ми вдвох (я за допомогою Євгенія Михайловича) виокремили й обґрунтували досить серйозну систему факторів соціального й професійного керування школами нового типу. А ці школи в той час тільки зароджувалися. Багато питань їхнього функціонування вирішувалися або наосліп, або шляхом напрацювання досвіду. Саме тут з великим успіхом і були використані багатьма керівниками гімназій і ліцеїв наші конкретні, вивірені наукові матеріали дисертації.

Результати досліджень прямо використані при створенні середньої школи № 9 у Мелітополі. Директором цієї школи був призначений професійний педагог, людина з високим рівнем аналітичного мислення, особистість неординарна Элькин Марко Веніамінович. Відразу ж виникла проблема - як назвати школу. Які основні ідеї закласти в концепцію, ідеологію цієї освітньої установи.

І ми прийшли до нетрадиційної, за межами «Закону про освіту» назві школи - «школа-комплекс нового типу». Основна ідея - створення ситуації успіху для кожного учня й педагога. Краса змінить мир. Мир прекрасного, мир мистецтва й творчості повинен бути доступний кожній дитині. Він може випробувати, пізнати й розкрити себе через кружки й факультативи. Він іде на ті заняття, які йому подобаються (шкільний компонент). Не тягне, не подобається, виходить, міняє риторику на хоровий спів або танці...

У школі 25 видів позаурочної діяльності. Це повинно забезпечити формування соціально адаптованої, компетентної особистості випускника школи, готового прийняти на себе всі удари «дорослого самостійного» життя. Ідея втілилася в експериментальну педагогічну площадку. П'ятнадцять учителів цієї школи стали вчителями-експериментаторами. Був створений унікальний науково-педагогічний комплекс Запорізький інститут удосконалення вчителів - школа № 9 (Мелітополь) - Мелітопольский державний педагогічний інститут.

Результат? Його можна позначити як соціально значимий. Протягом п'яти років у школі немає правопорушень і проявів агресивного поводження учнів. Діти йдуть у школу з великим бажанням, вони знають, що їм буде там цікаво, що їх чекають і поважають. Учителі відішли (нарешті!) від комбінованого уроку й прийшли до новаторських, творчих підходів організації навчального процесу.

Потягнулися до науки й діти. Багато хто з них пішли в Малу Академію наук. Учнями СШ № 9 створена унікальна комп'ютерна програма «Оцінка ефективності уроку». Директор школи Елькин М. В. отримав вчене звання доцента. У рамках цієї педагогічної площадки вийшло друком більше 30 науково-педагогічних видань.

Інститут став в певному сенсі локомотивом, що прискорив рух педагогів у науку. Це перша і єдина в Україні установа післядипломної освіти, де відкрита аспірантура, а з 1999 року - докторантура. Проблема одержання педагогом додаткової освіти в останні 3-5 років стала дуже актуальною. Завдяки нашим діям за допомогою Міністерства освіти й ВАК України в області з'явилися фахівці вищої кваліфікації - кандидати педагогічних наук: Ястребова Б. А. (СШ № 20), Коваль В. В. (СШ № 47), Костюк В. В. (Максимовская СШ Вольнянского району), Бочелюк В. И. (СШ № 68), Горшкова Е. Г. (СШ № 109). Стільки кандидатів наук мають тільки Київ і Запоріжжя!

Одні захистилися, інші чекають своєї черги: у нас ще не менш 20 здобувачів - і педагогів, які самостійно працюють над дослідженнями проблем освіти (мер м. Энергодара Васильєва А. И., завідувач районо Вольнянского району Романенко Г. А., заступник директора СШ № 9 міста Мелітополя Бельчев П. В., заступник директора СШ № 23 міста Запоріжжя Калимбровская М. В. і інші).

Останнім часом я ловлю себе на думці про те, що в практичних працівників-фахівців, які влаштувалися в системі освіти, активізувався інтерес до підвищення своєї професійної кваліфікації. З 1997 року інститут перепідготовляє щорічно більше чотирьох тисяч педагогів. І це в часи малих грошей, відсутності оплати відряджень і засобів на оплату праці по заміні
викладача, що відбув на навчання. Основна частина що потрапила до нас намагається як можна більше збагатити себе досягненнями науки, перспективного педагогічного досвіду.

І все-таки в психології вчителя й керівника школи ще сильне бажання взяти щось готове, чуже, таке, чого в нього немає. Взяти й впровадити у свою діяльність. Під час лекцій спостерігаю: частина слухачів - очужіло переписує чужі плани, якісь методички, рекомендації. І це вчителі з досвідом роботи більше 10-15 років. Вважаю, що в них занижена самооцінка. Вони не вірять у себе, ходять по колу. А йти потрібно тільки вперед і створювати своє!

В останні 2-3 роки частина педагогів це зрозуміла. Вони сіли за стіл, стали вивчати архіви, наукові джерела ... І пишуть книги, підручники, авторські програми (директори СШ № 8 Пугач Р. П., СШ № 20 - Бердичівський Я. М., учитель географії СШ № 71 Линенко Е. М. - усе із Запоріжжя, учитель біології СШ № 5 Яковлева Е. В. - з Мелітополя). Так тримати, дорогі колеги!

Моя трудова діяльність спрямована на внесення змін, корекцію методів керування, підвищення компетентності, демократичності в системі освіти. Звертаю увагу, що в останні роки починаючі директори шкіл усе більше женуться за терміновим впровадженням інновацій у вигляді модульного, розвиваючого навчання, особистісно й міжособистісно орієнтованої педагогіки ... Ох уже ці інновації! Адже для їхнього впровадження необхідні здорова ненасильницька мотивація й інші умови.

У погоні за цією жар-птицею геть-чисто упускаються елементарні питання школознавства, психології керування й моніторингу.

На цих сторінках я згадав тих колег, товаришів, які викликають повагу до себе. Побільше б довіри до кожного вчителя-творця. Чому закликаю до цього? Тому що контроль за діяльністю вчителя часом здобуває гіпертрофоване, принижуюче людську гідність характер. Тому що вже створено прецедент появи прокурора на випускних іспитах в школі. Тому що...

Кожний трудовий день мого життя наповнений служінням Учителеві, прогресу освіти. На тому стою. Вважаю себе щасливим у житті. Фундамент цієї удачі в тому, що мене навчили ще в раннім дитинстві любити працю, навіть якщо ця праця рутинна, поважати старших і домагатися успіхів.

Люблю читати. Це вже потреба. Більше десяти років веду журнал «Думки (чужі)», у який виписую цікаві висловлення, афоризми. Завжди був захоплений своїми дітьми. Зробив для них усе, що міг. Тепер одержую від дітей і онуків моральні дивіденди.

Люблю зустрічати схід сонця, це вселяє надію в успіх майбутнього дня. У ньому родина, робота, друзі, яким завжди намагаюся допомогти (якщо в цьому є потреба), зрозуміти їх, простити. Вони теж мене ніколи не зраджували.

Липень, 1999