Сучасна лінгвістика розвивається під знаком нової номінативно-прагматичної парадигми, „що має за мету вивчення зовнішніх зв`язків мови з дійсністю, яку вона відображає, і з мовцем, якому вона слугує [11, 81]”. А.М. Ломов зазначає при цьому, що зміна дослідницького напрямку, зумовлена даною парадигмою, має своїм наслідком не лише постановку принципово нових проблем, про існування яких лінгвістика навіть раніше не підозрювала, не лише вироблення нової методики аналізу емпіричного матеріалу, але і – що найважливіше – нове розуміння природи і сутності людської мови. Специфічні особливості цього розуміння стають більш помітними при ретроспективному погляді на речі, тобто при зіставленні сучасної номінативно-прагматичної парадигми з її попередниками, яким дослідник дає коротку, вичерпну характеристику.

Перша за часом, елементно-таксономічна парадигма, виникла разом із становленням лінгвістики як науки і ставила за мету виявити і систематизувати одиниці таких рівнів мови, як фонетика, лексика, морфологія і синтаксис. Її основним методом став метод зіставлення, що мав спочатку синхронний, а потім – історичний характер. Цей метод використовувався у межах формально орієнтованого способу координації двох мовних планів (плану вираження і плану змісту), тобто передбачаючи у першу чергу кваліфікацію різних видів мовної форми, яка, як вважалося, поєднана з мисленням і зовнішньо його виражає.

Другою є системно-структурна парадигма, що закріпилася на початку ХХ ст. і перенесла центр ваги у лінгвістичному дослідженні на мовну іманентність. Передбачалося, що елементи мови можуть бути кваліфіковані з достатньою повнотою лише в системі.

Одним із постулатів традиційної лінгвістики є сприйнята від Ф. де Соссюра теза про нерозривний зв`язок між формою і значенням слова. Майже до ХІХ ст. наука виходила з арістотельської ідеї про те, що думка не існує до і без мови. О.О. Залевська резюмує з приводу цього: „Визнання нерозривності зв`язку між формою і значенням слова тотожне визнанню того, що мислительний процес може здійснюватися лише у вербальному (словесному) коді [7, 8]”.

Сучасною наукою одержані вагомі контраргументи з приводу цього. Є.М. Верещагін відзначає, що у психології думка про самостійність мови і мислення міститься у вченні Х. Джексона про „вербалізацію”, на думку якого при породженні, або, навпаки, сприйманні мовлення мають місце часові процеси вираження думки у словесних знаках („вербалізація”) або, навпаки, перетворення словесних знаків у думку („девербалізація”) [2, 40].

У світлі вказаного підходу неважко зробити висновок і про відносну самостійність лексеми і поняття. І цей висновок дійсно був зроблений цілим рядом дослідників – Дж. Вулдриджем, Ф. Кайнцем, А.Р. Лурією, Л.С. Виготським та ін. Спираючись на їх ідеї, Є.М. Верещагін здійснив різнобічний аналіз ситуацій в умовах нормального та патологічного мовлення і прийшов до висновку про відносну самостійність слова і поняття (лексеми і семеми).

Нині вченими однозначно встановлено, що мислення здійснюється на так званому універсальному предметному коді (змістовому коді), що має образно-чуттєвий характер. До мови як системи знаків універсальний предметний код не має ніякого відношення, він формується у свідомості людини на основі відображення, через органи чуттєвого сприймання. При виникненні у суб`єкта необхідності передати свою думку за допомогою мовної форми універсальний предметний код через механізм кодових переходів перекодується у мовні знаки [6].

Отже, мислення невербальне: переважна більшість наших думок, ідей, понять, суджень обслуговують виключно сферу мислення, тобто не переходять до вербального коду, не стають мовленням.     

 Зокрема, сучасна лінгвістика осмислила характер зв`язків між звуковою стороною мовного знака і його смисловою стороною (семантикою). Розроблені методики її аналізу (компонентний, семемний та ін.), що дають можливість орієнтуватися у різноманітності мислительних образів – уявлень, гештальтів, схем, сценаріїв, фреймів, скриптів та ін. Як родова назва для великої кількості мислительних форм відображення дійсності у науці закріплюється термін концепт.

Усі потенції концептів утворюють його концептосферу [13, 65], тобто „національно-культурна інформація, що зберігається у базі знань представників даного мовного колективу, утворює концептосферу національної мови[17, 130]”, відображену у свідомості індивідів одиницями універсально-предметного коду. Ці концепти є базою для мислення особистості і утворюють образ світу – сукупність уявлень про світ (раціональні судження і чуттєво-наочні образи), що локалізовані у свідомості людини і є відображенням тієї реальної дійсності, яку людина сприймає через органи відчуттів і раціонально осмислює. Образ світу у свідомості особистості є системним і впливає на сприйняття нею навколишнього світу:

-         передбачає класифікацію елементів дійсності;

-         передбачає прийоми аналізу дійсності;

-         упорядковує чуттєвий і раціональний досвід особистості для його збереження у свідомості та пам`яті [14, 12-13].

Когнітивна лінгвістика, що вивчає ментальні образи на рівні смислового і вербального кодів, а також сучасна теорія комунікації, зробивши акцент на „фактор людини”, дали можливість по-новому подивитися на зв`язки мови, мислення і комунікації: відображає світ не мова, а мислення, яке і створює структури знань. На першому плані постало питання про види знань, форми їх існування у концептосфері і способи зображення у мові. 

Концепти, що не мають засобів мовного вираження у національній мовній системі, все ж таки існують у національній концептосфері і забезпечують національну мислительну діяльність такою ж мірою, що і концепти, названі „мовними знаками національної мови [14, 13].

Система мови існує і функціонує у першу чергу в комунікативних цілях[16, 8]. Наявність або відсутність концепта не пов`язується з наявністю або відсутністю одиниць, що його називають, бо мислительні образи виникають як результат відображення дійсності свідомістю індивіда і залежать від неї, а не від мови, задовольняючи потреби мислення.

Мовні одиниці домінують і актуалізують у мовленні лише такі мислительні концепти, які у даній лінгвокультурній спільності є релевантними для спілкування. Якщо якийсь концепт не названий (виражений лакуною), це свідчить не про його відсутність у національній свідомості носіїв мови, а про його комунікативну нерелевантність. Якщо нелексикалізований концепт стає предметом обговорення, то виникає ситуативна (описова або оказіональна) номінація [16, 8].

Крім концептів, що виділяються при аналізі лексичних одиниць, існують концепти, які не виражаються якимись окремими одиницями і виявляються лише у результаті лексико-семантичного аналізу класів і парадигм лексичних одиниць. Зокрема, виявлені різноманітні модальності, типи оцінок, нові логічні класи понять, понятійні категорії (акціональність, предметність, імперативність, конкретність, абстрактність, квантативність та ін.). І.А. Стернін відзначає, що такі концепти виявляються лінгвістами шляхом аналізу і класифікації великих груп мовних одиниць і одержують штучні термінологічні позначення. У свідомості носія мови ці концепти представлені, проте не називаються.

У лексичних одиницях виділяються також приховані категорії (наприклад, категорія визначеності – невизначеності: в артиклевих мовах вона експлікована, в українській мові – не має певного вираження, хоча і наявна). Іншими прикладами прихованих категорій є такі концепти, як статичність – динамічність, контрольованість – неконтрольованість, актуальність – узуальність та ін. [16, 6]. Ці латентні категорії керують мовним вживанням широкого кола одиниць, вони є реально існуючими у свідомості народу невербалізованими концептами.

Когнітивна семантика розкрила цілий світ структур знань, велику кількість форм відображення дійсності і принципів їх класифікації. Сфера концептів у голові людини багатомірна і яскрава, у семантичному просторі кожної мови набір концептів та їх структурна організація своєрідні і неповторні, що породжує широко представлену міжмовну лексичну лакунарність.

З.Д. Попова указує на те, що зіставлення семантичних просторів різних мов дає можливість побачити як загальнолюдські універсалії у когнітивній діяльності людей, так і специфічні відмінності. Одним із цікавих відкриттів у цій сфері було виявлення різноманітних класифікаторів, які використовуються людьми для утворення подібних в якому-небудь відношенні концептів. Наприклад, американський лінгвіст Дж. Лакофф [10, 13-21] описав класифікації іменників за родами у різних мовах світу.

Аналізуючи його роботу, З.Д. Попова [13] відзначає, що Дж. Лакофф постулював ряд наявних у різних мовах класифікаційних ознак, серед яких він виділив міфологічний, принцип сфери досвіду, принцип важливої особливості та ін.

В українській мові існують свої концепти для класифікації різних предметів та явищ дійсності, багато з яких не мають однослівного найменування, напр.: „найменування об`єктів природи”, „найменування штучних предметів”, „психічні властивості людини”, „найменування кольорових відтінків” та ін. Ці концепти виявляються у процесі семантичного аналізу та класифікації лексичних одиниць, при аналізі лексико-семантичних парадигм, їх описове позначення конструюється лінгвістами [16, 7].

Таким чином, нові аргументи, що внесли ясність у проблему співвідношення мови і мислення (невербальність останнього, різноманітність мислительних форм відображення дійсності, принципове розмежування мислительних і мовленнєвих процесів) сприяють у наш час інтенсивній розробці концепції мовної картини світу, що створюється мовними засобами – лексемами, стійкими номінаціями, фразеологізмами, а також маловивченим феноменом значимої відсутності номінативних одиниць – внутрішньомовною лакунарністю.

Національна система концептів – основа мовної картини світу – включає як концепти, що мають номінативне вираження, так і концепти, що не виражені засобами національної мови – внутрішньомовні лексичні лакуни.

Таким чином, з точки зору вираженості/невираженості концептів лексичними одиницями виділяються два їх типи: 1) вербалізовані і 2) невербалізовані. Серед концептів, які не мають стандартного узуального мовного вираження, виділяються два види: 1) ті, що виявляються у групах і класах слів (понятійні, категоріальні і класифікаційні лакуни) і 2) ті, що не представлені у лексико-фразеологічній системі мови взагалі – внутрішньомовні лексичні лакуни, які і є предметом нашого дослідження.

Відсутність номінативних засобів в українській мовній картині світу – внутрішньомовна лексична лакунарність – являє собою лінгво-психологічний феномен: в умовах одномовної ситуації спілкування він ніби не помічається носіями мови, залишаючись за межами „світлого поля свідомості”. Зона його „буття” – потенціальна сфера мови, віртуальні одиниці якої при комунікативній релевантності неномінованого концепта актуалізуються на рівні синтаксичної об`єктивації або оказіональної номінації, а також можуть універбалізовуватись.

Міжмовною безеквівалентністю проблема лакунарності не вичерпується. І.А. Стернін відзначає, що „...у кожній мові існує велика кількість внутрішньомовних лакун, тобто пустих, незаповнених місць у лексико-фразеологічній системі мови, хоча близькі за значенням лексеми можуть бути наявні ” [16, 7]. Наприклад, в українській мові є слово ковзанка, проте немає позначення для смуги льоду на асфальті, по якій взимку катаються діти; є слово старшокласник, але немає одиниці для позначення учнів молодших класів; є слово молодожони, проте немає слова для позначення подружжя, яке має стаж сімейного життя. Не позначені в українській лексико-фразеологічній системі і такі концепти як „говорити у повільному темпі”, „сказати до ладу, своєчасно”, „повідомляти правдиву інформацію”, „говорити розумні речі”, „передавати інформацію прямо без натяків та недомовок”.

Якщо продовжити тематичну групу слів людина за дією або людина за властивостями характеру або темпераменту з орієнтацією на реально існуючі і підтримувані нормою нашої мови номінації, виявляється велика кількість внутрішньомовних лексичних лакун (і це у межах одного семантичного поля). З цією метою для аналізу нами взяті слова, що представляють ядро української сучасної лексики, в основному найбільш частотні. Наприклад, людина за її дією, що не направлена на інші об`єкти: той, хто бігає – бігун, стрибає – стрибун, плаває – плавець (плавчиха), шагає – 0 (тут і далі знак 0 – лакуна), встає – 0, та ін.

Більшою лакунарністю відзначається семантичне поле людина за її рухами, направленими на інші об`єкти: той, хто що-небудь держить – держатель (акцій, наприклад), чистить – чистильник, що-небудь протягує – 0, бере хабар –хабарник, що-небудь підбирає – 0, кладе – 0, опускає – 0 та ін.

Прослідкуємо лакунарність на матеріалі семантичного поля назва людини за властивостями характеру і темпераменту. Щаслива людина – щасливчик, весела – весельчак, невесела – 0, зла – злодій, злюка, боягузливий – боягуз, задоволений – 0, незадоволений – 0, приємний – 0 , неприємний – 0 та ін.

Проаналізуємо семантичне поле зарості або насадження рослин. Насадження винограду – виноградник, зарослі мімози – 0, зарослі акації – 0, насадження крижовника – 0, насадження смородини – смородинник та ін.

На нашу думку, різновидом лакун необхідно вважати і таке явище мови, яке Ю.С. Степанов називає „недостатністю норми”, маючи на увазі ті випадки, коли елемент структури (тобто одиниця, яка реально існує у структурі, як і будь-яка інша, оскільки вона повністю визначена відношеннями елементів) не завжди знаходить вираження у нормі мовлення [15, 98].

Особливим різновидом внутрішньомовних лакун В.І. Жельвіс [5, 141] вважає так звані семантичні компресиви, коли поняття може існувати довгий час (або завжди) виражатися більше чим одним словом, проте у розмовному мовленні таке сполучення перетворюється в однослівну форму, напр.: „Літературна газета” – Літературка.

Внутрішньомовні лакуни характеризуються високим рівнем латентності, їх дуже важко, а інколи майже неможливо виявити.

Основоположним, на наш погляд, може стати ретроспективний аналіз, коли між предметом, що піддається позначенню, або явищем та мовною одиницею існує етап осмислення цього предмета і формування поняття про нього у процесі предметної і/або пізнавальної діяльності людини. Саме на етапі до лексичного об`єктивування можливе існування концепта, який розглядається як результат мислительних операцій по встановленню зв`язків і відношень між предметами і явищами дійсності. Такий концепт з найбільшою мірою ймовірності може бути виражений лакуною.

Для проблеми лакунарності принципово важливим є питання, чи завжди лексеми з`являються на місці лакун, тобто заповнюють їх. При цьому неминуче виникає інше питання – які основоположні причини появи нових слів, які рушійні сили, що обумовлюють зародження у словниковому складі нових одиниць, чому з`являються нові одиниці у мові.

„Одиницею еволюції мови, - відзначає В.Г. Гак, - є зміна номінації, тобто співвідношення між позначуваним і позначеним. Нововведення можуть стосуватися лише позначуваного (зміна його форми: метро замість метрополітен), лише позначеного (зміна значення слова або словосполучення) або обох сторін знака разом (поява нового слова з новим значенням) [4, 38]”, що є можливим завдяки відсутності ізоморфізму між планом вираження і планом змісту у лексиці будь-якої мови [8, 115].

Кількісно більш вагомими є екстралінгвально обумовлені нові одиниці і запозичення. Про це свідчить зміна словникового складу у наш час, що характеризується інтенсивним розвитком суспільного життя. В утворенні нових слів, значень і виразів у сучасній українській мові знаходять відображення нові явища у суспільних відносинах та економіці, розвиток науки, техніки і культури, нові риси побуту.

Таким чином, об`єктивна дійсність і відображаюча її пізнавальна діяльність людини дають перший і суттєвий приріст нових слів, коли у більшості своїй нововведення стосуються обох сторін знака (поява нового слова з новим значенням).

Разом з тим, хоча впливу зовнішніх факторів належить суттєва роль у розвитку словникового складу мови, але не завжди лексичні зміни безпосередньо залежать від позамовних причин. Як один із проявів життя мови, поповнення словника, як і еволюція мови у цілому, регулюються факторами не лише зовнішнього, але і внутрішнього порядку [3, 44]. Внутрішні перетворення у мові менш помітні. Обумовлені ними неологізми не позначають нових предметів і понять, а використовуються для найменування уже існуючих реалій, які перше позначались або описово (тобто були внутрішньомовними лакунами), або уже відомим у мові окремим словом.

„Сучасній семасіології добре відомим є факт „мовної відносності” лексичних значень, - відзначає С.Д. Кацнельсон. – Лексичні значення однієї мови можуть не мати прямих еквівалентів в іншій мові навіть приблизно того ж рівня. Єдиним способом передати значення чужого слова у випадку відсутності прямого відповідника є опис... Відмінності у обсязі значень створюють передумови для передачі значень називних слів шляхом опису [8, 116, 133]”.

У межах однієї мови також активно використовується прийом опису для передачі значення, яке за тими чи іншими причинами лексично не об`єктивоване і є лакуною. Отже, для проблеми лакунарності становлять інтерес внутрішньосистемні перетворення, коли позначене кількома словами (на рівні синтагматизації) одержує однослівне найменування, тобто лексикалізується [1, 27-28]. У словниках сучасної української мови широко представлені не лише екстралінгвальні лексеми, але й неологізми внутрішньомовного походження. Детальний аналіз різновидів внутрішньосистемних перетворень допоможе, на наш погляд, встановити форми прихованого існування сторін мовного знака, тобто виявити внутрішньомовні лексичні лакуни, основною ознакою яких є існування того чи іншого концепта у вигляді розчленованого найменування, описово. „Різниця між називним словом і його перифразою дуже суттєва, - констатує С.Д. Кацнельсон. – При згадці предмета ми як правило називаємо його, проте не описуємо. До опису ми удаємся порівняно рідко, наприклад, при поясненні значення нового слова або зі стилістичною метою. У систему мовних одиниць входять лише називні слова [8, 133]”. Додамо, що опис широко використовується не лише з цією метою, але й для позначення концепта, що не одержав у мові однослівного найменування.

Наприклад, у 60-ті – 70-ті роки вперше з`явилося слово кактусист; до цього часу поняття, виражене ним, існувало на рівні синтаксичної об`єктивації „любитель кактусів, що займається їх розведенням, вирощуванням”. Як уже зазначалося, немає однослівного найменування для концепта „ті, хто давно перебувають в шлюбі”.

Через недостатню вивченість явища внутрішньомовної лакунарності, не виявленість її окремих одиниць та їх різновидів необхідно спочатку визначити параметри, що знімають відносність, нечіткість і зовнішню невловимість лакун, конкретизувати їх зміст та межі хоча б умовно, як це роблять дослідники неологізмів. Ми припускаємо, що нова лексема могла заповнити (і часто заповнює) існуючу до цього лакуну. Отже, для виявлення останньої на першому етапі можна використати способи, що застосовуються для встановлення неологізмів. Із чотирьох визначальних чинників статусу нового слова, що пропонуються Н.З. Котловою, для проблеми лакунарності мають інтерес перші два.

„Перший і основний визначальний чинник – це конкретизація за параметром „час”, - пише вона. – Неологізми – нові слова якого-небудь періоду по відношенню до будь-якого з попередніх періодів, тобто такі слова будь-якого періоду, яких не було у попередній період. Якщо визначати неологізми як слова останнього часу, новітнього періоду, то неможна буде говорити про нові слова ХІІІ ст., нові слова епохи Французької революції та ін. Повинні бути визначені як межі періоду, склад неологізмів якого встановлюється, так і межі періоду, по відношенню до якого береться даний період [9, 14].

Так, у 60-ті – 70-ті роки словниковий склад поповнився словом бездуховність, концепт, що ним позначається – „відсутність духовної, моральної, інтелектуальної основи”, – існував на рівні синтаксичної об`єктивації. Отже, можна вважати, що концепт „відсутність духовної, моральної, інтелектуальної основи”, виражений лакуною, припинив своє існування у вигляді декількаслівного означуваного, одержав нове однослівне означене – бездуховність.

Таким чином, усі інновації на рівні словникового складу мови (ксенізми, гапакси, евфемізми, оказіоналізми, власне неологізми) потенційно вважаються дзеркалом, в якому можна розгледіти лакуну, бо кожна з них може стати (і найчастіше стає) антилакуною-монопленусом. Зазначимо, що конкретизатор за параметром „час” для лакун буде ще більш приблизним і розмитим, ніж для неологізмів: лакуни „...не є раз і назавжди усталеною категорією, але еволюціонують разом з розвитком лексики та її побутових понять[12, 23]”.

Другий визначальний чинник – конкретизація за параметром „мовного простору” (сфери і жанри вживання). Можна говорити також про лакуни у сучасній мові по відношенню до яких-небудь діалектів тієї ж мови. Зміна складу лексики найчастіше пов`язана з переміщенням слів із однієї сфери вживання в іншу, з його постійною взаємодією як обробленої і нормативної форми загальнонаціональної мови так і мови наук, професій, діалектів, розмовним мовленням, звідки найчастіше переміщуються слова замінюючи розчленовані найменування.

Внутрішньосистемні утворення нових лексичних одиниць як за своєю природою, так і за характером функцій, що вони виконують, дають можливість припустити різноманітність внутрішньомовних порожнеч, ніш, що здійснюють причиново-наслідковий вплив на появу цих внутрішньосистемних новоутворень.

1.Балаж Я. Синтагматизация и лексикализация (к теоретическим вопросам лексикологии и лексикографии) //Лексикология и лексикография. - М.: Наука, 1972. - С. 23 - 47.

2.Верещагин Е.М. Слово: соотношение планов содержания и выражения //Вопросы порождения речи и обучения языку /Под. ред. А.А. Леонтьева и Т.В. Рябовой. - М.: Изд-во МГУ, 1967. - С. 39 - 75.

3.Волков С.С., Сеньков Е.В. Неологизмы и внутренние стимулы языкового развития//Новые слова и словари новых слов. - Л.: Наука, 1983. - С. 43 - 57.

4.Гак В.Г. О современной французской неологии //Новые слова и словари новых слов. - Л.: Наука, 1978.- С. 37 - 42.

5.Жельвис В.И. К вопросу о характере русских и английских лакун //На-ционально-культурная специфика речевого поведения. -М.: Наука, 1977. - С. 136 - 146.

6.Жинкин Н.И. О кодовых переходах во внутренней речи //Вопр. языкознания. - 1964 - №6.- С. 26 - 38.

7.Залевская А.А. Психолингвистические проблемы семантики слова. Учебное пособие. - Калинин: Изд-во Калининского гос. ун-та, 1977.- 83с.

8.Кацнельсон С.Д. Типология языка и речевое мышление. -Л.: Наука. Ленингр. отд-ние, 1972. - 216 с.

9.Котелова Н.З. Первый опыт лексикографического описания русских неологизмов //Новые слова и словари новых слов .- Л.: Наука, 1978.- С. 5 - 26.

10.Лакофф Дж. Мышление в зеркале классификаторов: Пер. с англ. //Новое в зарубежной лингвистике. Вып. ХХІІІ. Когнитивные аспекты языка. - М., 1988. - С. 13 - 21.

11.Ломов А.М. Лингвистика и аналитическая философия //Вестник ВГУ. Сер. І. Гуманитарные науки. - 1996. - №1. - С. 76 - 85.

12.Муравьев В.Л. Лексические лакуны (на материале лексики французского и русского языков). - Владимир, 1975. - 96 с.

13.Попова З.Д. Семантическое пространство языка как категория когнитивной лингвистики //Вестник ВГУ. Серия І. Гуманитарные науки. - 1996. - №2. - С. 64 - 69.

14.Попова З.Д., Стернин И.А., Чарыкова О.Н. К разработке концепции языкового образа мира (материалы для обсуждения) //Язык и национальное сознание. М-лы регион. научно-теоретич. конф., посвященной 25-летию кафедры общего языкознания и стилистики Воронежского ун-та. 16-17 июня 1998. - Воронеж, 1998. - С. 12 - 14.

15.Степанов Ю.С. Основы языкознания. - М.: Просвещение, 1966. - 272 с.

16.Стернин И.А. Лексическая лакунарность и понятийная безэквивалентность. - Воронеж, 1997. - 18 с.

17.Трошина Н.И. Когнитивный аспект стиля //Структура представления знаний в языке: Сб. научно-аналитических обзоров. - М., 1994. - С. 128 - 141.

В статье осуществлен анализ внутриязыковых лакун украинской лексики, представлены методы их обнаружения и способы элиминирования.

The article analyses the interlingual lacunae of the Ukrainian vocabulary and offers methods of their delection and ways of elimination.

Вербализация, внутриязыковая лакунарность, девербализация, когнитивная семантика, концепт, концептосфера, лакуна, номинативно-прагматическая парадигма, языковая картина мира.

Cognitive semantics, concept, conceptosphere, deverbalization, interlinguistic lacunarity, lacunae, linguistic picture of the world, nominative-pragmatic paradigm, verbalization.