Після появи відомих робіт Ф. Соссюра у мовознавстві стійко закріпилася ідея про протиставленість системного та діахронічного підходів до мови, синхронічного та діахронічного вивчення мови. Системність пов’язувалася лише із синхронією і не розглядалася спеціально у діахронічному аспекті. Діахронічний підхід у системних дослідженнях або повністю знімався, або відходив на другий план. При цьому мовознавці іноді безпосередньо, а іноді побіжно робили посилання на роботи Ф. Соссюра. Проте у таких працях прослідковувалися дві неточності, пов’язані, по-перше, з оцінкою попередніх етапів розвитку мовознавства та з аналізом поглядів Ф. Соссюра, по-друге.

   Сама ідея системного підходу до вивчення окремих мов у їх розвитку та зіставленні різних мов була притаманна вже представникам порівняльно – історичного мовознавства і у багатьох випадках пов’язана з роботами В. Гумбольдта. В оцінці ролі історичного вивчення мови у В. Гумбольдта закріпилася ідея взаємозв’язку історичного та синхронічного підходів до вивчення мови. У нечіткій та визначеній формі В. Гумбольдт, звертаючись до порівняльного вивчення мов, писав, що воно “за самою своєю природою може бути тільки історичним, лише таким шляхом можна осягнути первинний зв’язок явищ, пізнати мову як внутрішньо взаємопов’язаний організм, що сприяє правильній оцінці, та кожне явище окремо” [Гумбольдт 1956 : 69] Такий підхід виявляється у його вченні про внутрішню форму мови, що є цілісним і “особливо індивідуальним способом”, за допомогою якого народ передає у мові думки і почуття” [Гумбольдт 1956 : 74].

   Проте такий підхід був не тільки у В. Гумбольдта. У менш чіткій формі він проявляється у працях усіх представників порівняльно – історичного мовознавства, вчення яких базувалося на визнанні цілісності граматичної системи мови, оскільки неможливо було б встановити історичні зв’язки між мовами та їх спорідненість. Зокрема, дослідження в основному стосувалися граматичних систем, але водночас торкалися і питань фонетики, а у працях Расмуса Раска – і окремих сторін лексики.

   Поєднання системного та діахронічного підходів відображалося також у працях представників младограматичного напряму. Особливо показовими у цьому відношенні є роботи Г. Пауля. Уведення поняття мовного узусу у багатьох випадках сприяло формуванню системного підходу до вивчення матеріалу, бо лише узуальні факти можуть слугувати основою для встановлення структури мов, - зіставлення їх основних ознак і встановлення діючих змін в історії розвитку мов. При чому для младограматиків, що орієнтувалися на безпосередній живий матеріал, а не тільки на писемні пам’ятки, встановлення типових, основних фактів було б особливо важливим. А таке встановлення основного, і разом з тим специфічного для мови, уже вело до ідеї системності мови, хоча самого терміна ще не було. Навряд чи можна думати, що блискучі дослідження О. Шахматова з фонетичних особливостей давніх слов’янських мов були позбавлені системного аналізу, проте прямо даний термін також не вживався.

   Не менш важливим для розвитку системного підходу до мови було дослідження співвідношення звукової та значеннєвої сторони мовних одиниць, що знайшло відображення у виділеному Г. Паулем принципі аналогії.

   Проте, на нашу думку, далі з усіх мовознавців у розробці ідеї системності будови мови пішов І.О. Бодуен де Куртене. Він один із перших почав розглядати мовні одиниці з урахуванням того, яке місце вони посідають у складі мови у цілому. “Фонеми,-писав він,-стають мовними цінностями і можуть розглядатися лінгвістами тільки тоді, коли вони входять до складу живих мовних елементів, якими є морфеми, що асоціюються як із самостійними, так і з морфологічними уявленнями” [Бодуен де Куртене 1917:160] При такому розумінні мовна одиниця (у даному випадку фонема) розглядається у системі інших одиниць одного рівня, з одного боку, і у системі одиниць більш високого рівня, з другого. Безперечно, про системний підхід до мови в історичних дослідженнях у повній мірі говорити ще не можна, але передумови його появи певна річ були.

   Важливо враховувати й іншу обставину, а саме неправомірність приписування Ф. Соссюру повного заперечення системності у діахронії ще не означає повного зняття системності мовних фактів при діахронічних дослідженнях, а лише вимагає необхідності розмежування цих фактів, врахування специфіки їх впливу. Відоме твердження Ф. Соссюра про те, що “ми спочатку вступаємо в область діахронії, коли вивчаємо дані фонетичних змін, а потім в область синхронії, коли розглядаємо викликані цими змінами наслідки” [Соссюр 1977 : 175], тобто не знімає питання про системний характер діючих у мові змін.

   Тому є всі підстави вважати, що для Ф. Соссюра була без сумніву необхідність поєднання діахронічних та синхронічних фактів (саме “поєднання” їх, а не змішування) при підході до вивчення мовних процесів.    Ф. Соссюр підкреслює і безперервність фонетичних процесів, безперервність (постійність) фонетичних змін.

   “Неможна назвати жодної епохи, навіть із числа тих, коли мова перебуває у стані штучної нерухомості, під час якої не сталося б ніякої фонетичної зміни” [Соссюр 1977 : 183]. Фонетичні зміни, за твердженнями Ф. Соссюра, викликають фонетичні зміни, що розглядаються ним як “граматичні наслідки фонетичних змін” [Соссюр 1977 : 183]. Говорячи про “стан штучної нерухомості”, Ф. Соссюр має на увазі літературну мову, якій властива така нерухомість, але і у цьому випадку мають місце певні зміни.

   Переносячи зміни із області фонетики в область граматики (що проходять навіть в умовах “штучної нерухомості” літературних мов), Ф. Соссюр насправді пов’язує рівні мовної системи, хоча безпосередньо про систему у даному випадку мова не йде.

   Характерно для поглядів Ф. Соссюра і виділення ролі аналогії. “Аналогія передбачає зразок та регулярне наслідування його. Аналогічна форма – це форма утворення за зразком однієї або декількох інших форм, відповідно до визначеного правила” [Соссюр 1977 : 156]. Аналогія у Ф. Соссюра виступає як одна з ознак новоутворень у мові, що становить характерну систему формоутворюючих можливостей, притаманних тій чи іншій мові. Ф. Соссюр спеціально звертає увагу на перетворення новоутворень у факти мови [Соссюр 1977 : частина V], тобто розглядає можливість їх включення до фактів мови, в її систему. Аналогія ж розглядається ним як оновлююче і одночасно конкуруюче джерело [Соссюр 1977 : частина V, §3].

   Про протиставлення синхронічного та діахронічного підходів писали і послідовники Ф. Соссюра Мейє і Баллі. Уже відомий парадокс Ш. Баллі “мови безперервно змінюються, але функціонувати вони можуть тільки не змінюючись” [Баллі 1955 : 32].

   На нашу думку, подолання цього недоліку є одним із найважливіших завдань сучасного підходу до дослідження діахронічного плану. До цього часу діахронічні дослідження були присвячені насамперед історії окремих явищ, у кращому випадку ряду явищ, часто без достатньої уваги до їх зв’язку з іншими явищами і системою у цілому.

   Сам факт визнання двох різних підходів до мови: синхронічного, що спирається на системний аналіз мовних фактів, та діахронічного, позбавленого нібито такої опори, викликав необхідність подолання існуючого протиставлення і перш за все використання системних зв’язків у діахронічних дослідженнях. З’явились цікаві дослідження в галузі фонетики і особливо граматики, в яких цей розрив значною мірою подолано, системні зв’язки явищ враховані. Проте в галузі лексики та семантики таких робіт ще дуже мало. Це цілком зрозуміло, бо в галузі лексики та семантики виявлення семантичних зв’язків вимагає більших зусиль, використання ширшого матеріалу і розвитку спеціальних підходів до його дослідження.

   Зокрема, лексичні та семантичні процеси у діахронії при їх спеціальному вивченні дають можливість виявити факти, що свідчать про системність діахронічних процесів у галузі лексики і, особливо, семантики. При цьому важливо, щоб системні закономірності виявлялися не тільки при аналізі фактів далекого минулого, але й при аналізі діахронічних процесів, близьких до нашого часу. Системність чітко виявляється як у розвитку нових значень у різних групах слів, так і у наявності спільних процесів у різних мовах за умови зіставлення спільних ділянок у системах різних мов [Крижко 1998].

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Балли Ш. 1955 – Общая лингвистика и вопросы французского языка. М., 1955.

Бодуэн де Куртене И.А. 1917 – Введение в языкознание. Петроград, 1917.

Гумбольдт В. 1956 – О различном строении человеческих языков и его влиянии на духовное развитие человеческого рода // Хрестоматия по истории развития языкознания ХІХ – ХХ в.в. М., 1956.

Крижко О.А. 1997 – Розвиток семантики побутової лексики українських літописів кінця XVII – початку XVIII ст. (назви їжі, напоїв, продуктів харчування).К., 1997.