Одним з активно досліджуваних на сучасному етапі питань у галузі теорії мовних контактів є вивчення наслідків взаємодії близькоспоріднених мов, до яких у першу чергу слід віднести білінгвізм, що у багатьох регіонах нашої держави носить масовий, а подекуди – й тотальний характер, як, зокрема у великих містах та населених пунктах Північного Приазов’я, де переважна більшість мешканців володіє лише змішаним мовленям, основною складовою якого є інтерфереми.

Проблема дослідження двомовності та її результатів перебувала в центрі уваги багатьох дослідників: У. Вайнрайха, В.Ю. Розенцвейга, Ю.О. Жлуктенка, С.В. Семчинського, Ю.Д. Дешерієва, Є.М. Верещагіна, Г.В. Зимовець, Л. Лазоренко, І.В. Шинкаренко, О.С. Черемської та інших. На їх думку, у переважній більшості випадків двомовність є негативним чинником, що сприяє порушенню норм обох мов, якими володіє особа, а за умов масової двомовності – формуванню специфічної субмови – так званого суржику.

Мовна ситуація Північного Приазов’я ще не була предметом спеціального дослідження, тоді як аналогічні дослідження інших регіонів, зокрема південних областей України та окремих районів Одещини, вже здійснено. На нашу думку, вивчення архівних матеріалів дозволить відшукати більш глибокі корені білінгвізму жителів регіону.

Масове заселення Північного Приазов’я, розпочате у ХVIII столітті, було специфічним і мало надзвичайно строкатий характер, що зумовлювало національну та мовну неоднорідність навіть у межах одного населеного пункту, і особливо – одиниць адміністративно-територіального устрою.

У багатьох розвідках з питань двомовності головною причиною її поширення називалася мовна політика керівництва Радянського Союзу, спрямована на створення безнаціональної держави, мешканці якої мали б спілкуватися лише за допомогою мови міжнаціонального спілкування (російської), що активно вивчалася у навчальних закладах усіх рівнів, була мовою офіційних осіб та справочинства, пропагувалася зі сторінок преси, лунала на радіо та з екранів телевізорів.

Однак пояснювати тотальний білінгвізм мешканців багатьох регіонів України, зокрема Північного Приазов”я, впливом лише зазначеного чиннника було б недостатньо.

У фондах Запорізької обласного державного архіву містяться матеріали, що засвідчують рівень розвитку двомовності мешканців окремих південних районів сучасної Запорізької області вже на початку ХХ століття, зокрема це статистичні дані по Мелітопольській окрузі Всеросійського перепису населення 1926 року за грамотністю. Особливо показовими, на нашу думку, є графи переписних листів, що фіксують диференціацію українців за мовною приналежністю за трьома групами: українці з рідною мовою українською, українці з рідною мовою російською, : українці з іншою рідною мовою, тоді як серед представників інших національностей таке розшарування не фіксувалося. В цілому в Якимівській, Великотокмацькій, Генічеській, Коларівській, Ногайській, Чернігівській волостях проживало 91902 українців, серед них 81531 визнали рідною мовою українську, 9971 - російську, 341 - мови інших національностей [1].

Не менш важливим чинником, що стимулював розвиток двомовності серед місцевих жителів, були нетривалі заробітчанські міграції дорослого населення до російськомовних регіонів. Фонди облдержархіву містять статистичні звіти Мелітопольського повіту за 1925 рік, які засвідчують факти щорічного від”їзду чималої кількості селян Так, згідно зі “Сведениями по районам округа о выезде сельского населения на работу в промышленные центры Украины” за лютий – грудень 1925 року, тільки Новоолександрівська сільська рада видала 637 тимчасових посвідчень місцевим селянам, що вирушали на заробітки; Кизлярська- 165, Великолепетиська – 228, Великобілозерська – 235, Великотокмацька – 645, Веселівська – 1065, Чернігівська – 771, Якимівська – 1026, Цареводарська – 606, Молочанська – 451. Жінки прямували переважно на тютюнові плантації Криму, до Асканії-Нової та навколишніх німецьких колоній, чоловіки – на Донбас (головним чином на металургійні заводи в Юзівці), на Кавказ, до Кривого Рогу [2].

Третім, і на нашу думку, чи не найважливішим фактором, що зумовлював і стимулював активний розвиток білінгвізму в регіоні, була (та і залишається) мовна освіта. Станом на початок двадцятих років минулого століття частина місцевого населення була грамотна як рідною, так і нерідною мовою, інколи - двома (рідною та російською чи українською) мовами та (хоч і досить рідко) трьома.

Так, у Якимівській волості за період з 1923 по 1926 рік зменшилась кількість російського населення на одну чверть, тоді як серед представників інших народностей значних змін (у числових показниках) не відбувалося. З 41432 мешканців району грамотних українців – 19629 (39%), серед яких грамотних 10431 (~50%), з них грамотних російською мовою - 7500 (71%),а грамотних і російською, і українською - 1412 (14%). В цілому білінгвів як серед росіян, так і серед українців виявлено 2034 (19%), і, окрім цього, наявні й грамотні двомовці болгарсько-російські 267 (8%) та болгари, грамотні по-російськи – 804 (23%), й по-українськи – 19 (1%), а також навчені грамоти по-російськи й по-українськи 23 (1%), крім того, наявні й грамотні трьома мовами: болгарською, українською та російською – 29 (1%).

У Генічеській волості за період з 1923 по 1926 відбулися значні зміни у етнічному складі населення: у 35 разів зменшилася кількість євреїв, на третину зросла кількість росіян, на чверть – українців.

Із 66720 осіб грамотних 28555 (43%), грамотних українською росіян - 130 (14%),а грамотних і російською і українською 115 (13%); грамотних українців - 14278 (21%), серед яких грамотних російською мовою - 10967 (77%), обома мовами - 1219 (9%); тримовних осіб – лише 2 (болгарка та єврейка), які володіють російською, українською та рідною мовами.

У Другопокровській волості значних змін у складі етнічного населення з 1923 по 1926 рік не відбулося. З 26597 місцевих жителів 24713 (93 %) були грамотними; серед яких росіян, грамотних українською мовою – 194 (2%), російською та українською – 1039 (12%); грамотних російською українців –– 9600 (76%), російською та українською мовами – 1039 (8%); грамотних –російською та болгарською болгар – 1146 (78%), російською та українською – лише 5 осіб.

Коларівська волость вважалась національною з явним переважанням болгарського населення, з якого грамотних українською – 7 (0,1%), російською – 8430 (61%), болгарською та російською 4978 (36%); грамотних українською мовою росіян – 55 (4%), рідною та українською мовами – 63 (52%); грамотних російською мовою українців –1985 (54%), російською та рідною мовами – 360 (11%).

Серед 18667 жителів Ногайської волості грамотних - 10197 (55%), серед яких: грамотних українською мовою росіян – 53 (2%), рідною та українською мовами – 313 (10%); 5035 (62%) - грамотні російською мовою українці, рідною та російською мовами – 2188 (27%).

Із загальної кількості населення Чернігівської волості грамотних російською українців - 5814 (45%), рідною та російською мовами – 4356 (37%).

Таким чином, на початку ХХ століття жителі Запорізького Надазов’я у переважній більшості були двомовними: 66% українців навчалися грамоти російською; 14% росіян - українською; 52% представників інших етносів навчалися російською; з яких лише 0,03% - українською; і російською, й українською одночасно навчалось 0,5% грамотного населення; незначною була кількість осіб, навчена грамоти трьома мовами –0,025%. Як бачимо, освітня система початку 20-х років минулого століття, хоч і не була двомовною за своєю суттю, значною мірою сприяла розвитку білінгвізму серед місцевих жителів.

 Такі попередні результати архівних досліджень можуть певною мірою пояснити надзвичайну живучість змішаного мовлення мешканців, а особливо українців Північного Приазов”я.

На сучасному етапі вагомою причиною збереження двомовності у регіоні вважаємо те, українська та російська мови знаходяться у функціональній опозиції, тобто сфери їх використання традиційно розмежовуються за віссю місто/село, коли російська переважає у містах, приміських селах, місцях компактного проживання російського населення (окремі населені пункти та селища міського типу), а у сільській місцевості переважно використовується українська.

Так, наприклад, у Бердянську та навколишніх селах (Луначарському, Новопетрівці, селищі Роза) домінує російська мова, у селах Осипенко та Нововасилівці ситуацію можна визначити як двомовну, а у Андріївці, Берестовому, Карла Маркса, Успенівці, Миколаївці переважає українська.

Така розбіжність у використанні мов у процесі повсякденної побутової та офіційної комунікації і дозволяє визначати Північне Приазов’я як етнічно та мовно гетерогенний регіон. Аналогічну ситуацію фіксуємо у Приазовському та Мелітопольському районах; у Приморському ж ситуація ускладнюється додаванням ще й болгарської мови, тоді як Пологівський, Чернігівський та Куйбишевський райони традиційно визнаються як переважно гомогенні (українські).

На сьогодні у сільській місцевості зміни у мовній ситуації відбуваються на користь народів, що проживають компактно, шляхом розширення сфер використання української мови, зокрема через збільшення кількості національних дошкільних навчальних закладів, шкіл, спеціалізованих класів та груп навчання, а в містах відбувається масова переорієнтація закладів освіти на державну мову навчання.

Однак, незважаючи на названі заходи та впровадження окремих законодавчих актів щодо української мови та мов національних меншин, мовну ситуацію в регіоні стабільною назвати не можна. Це обумовлюється кількома причинами, і насамперед тим, що юридичний статус української мови ще повністю не визначений, а тому керівники місцевого рівня не завжди дотримуються законодавчих актів щодо статусу української мови як державної (наприклад, у Маріуполі міська рада вже ухвалила рішення про визнання російської як офіційної). У багатьох місцевостях, хоч влада де-юре не відмовилась від української , де-факто вживає виключно російську мову.

Серед екстралінгвістичних чинників слід назвати також внутрішню нестабільну ситуацію, що тягне за собою небажання оволодівати державною мовою, і спонукає багатьох дітей до вивчення інших мов: англійської, польської, німецької, івриту. Однак першість, безперечно, належить російській мові, зважаючи на прикордонний з Російською Федерацією характер регіону. Тут необхідно враховувати і численні родинні зв’язки місцевих жителів і значну міграцію українців-заробітчан до Москви. Крім того, при влаштуванні на престижну посаду обов’язковою умовою є володіння англійською(!) мовою, тоді як українська мова не є необхідною, оскільки вважається, що зарубіжні партнери швидше володіють російською.

Не слід залишати поза увагою і того, що донедавна кордонів між республіками СРСР фактично не існувало, і на навчання та за працевлаштуванням чимало молодих людей виїздило до Росії, Білорусії, інших нині незалежних держав. Так, чимало бердянців навчалось у Ростові й Таганрозі.

Одним з вагомих факторів, що сприяють розвитку білінгвізму серед українців Північного Приазов’я, є також відсутність єдиної мови у процесі виховання та навчання. Якщо у сільській місцевості мова освіти переважно співпадає з мовною приналежністю місцевих жителів (у одномовних населених пунктах), то у етнічно гетерогенних місцевостях, а особливо у містах, батьки, незважаючи на етномовні уподобання, були змушені навчати дітей мови, що презентувалася у навчальних закладах. Для переважної більшості міст та районних селищ міського типу (Мелітополь, Бердянськ, Приморськ, Приазов’я) це була лише російська мова, тоді як жодної української або болгарської школи (чи класу) не було.

З початку 90 років ХХ століття стан справ почав дещо змінюватись – відкривались класи поглибленого вивчення української та болгарської мов, дошкільні та шкільні заклади почали враховувати мовні запити батьків, освітні заклади (ПТУ, технікуми, коледжі, інститути) набули україномовного статусу. Однак саме зміна мовного режиму у процесі навчання стає однією з причин поширення інтерференції як негативного наслідку двомовності у мовленні представників молодіжної генерації. За результатами проведеного серед студентів першого курсу філологічного факультету Бердянського державного педагогічного університету анкетування лише 33 зі 126 у процесі виховання і навчання (маємо на увазі ланцюжок: дитячий садок – школа – навчальний заклад) не „переходили” з однієї мови на іншу (20 – навчалися українською, 13 - російською), тоді як 83 з них у процесі навчання і виховання під тиском тих чи інших обставин (або з власного бажання або з примусу батьків змінювали мову).

Необхідно наголосити, що під час навчання у школі (чи вступу до неї, або ж при переході з початкової/середньої ланки до середньої/старшої) фактично всі учні, а точніше, їх батьки, мали змогу (чи були змушені) змінювати мову навчання. До того ж нерідко під час шкільного навчання діти засвоювали дві мови, а професійне навчання і сьогодні є переважно двомовним. В цілому мову навчання діти змінювали переважно за такими моделями (беремо лише зміну російсько-українську):

1). У дошкільному навчальному закладі (Д) та школі (Ш) діти навчалися однією мовою, а у спеціалізованому навчальному закладі (З) мову навчання змінили:

а) російська (Д) – російська (Ш) – українська(з) – 29 осіб;

б) українська (Д) – українська (Ш) – російська – 3 особи;

         2). Зміна мови навчання відбувалася ще у процесі переходу з дошкільної ланки на шкільне навчання:

а) російська (Д) – українська (Ш) – російська (З) – 4 особи;

б) російська (Д) – українська (Ш) – українська – 7 осіб;

3).У структурі ланок навчання та виховання вже відбувався перехід з однієї мови навчання на іншу:

а) російська (Д) – українська (Ш) – двомовне навчання (З) – 6 осіб;

б) російська (Д) – російська (Ш) – двомовне навчання (З) – 2 особи;

в) українська (Д) – українська (Ш) – двомовне навчання (З) – 15 осіб;

г) російська (Д) – двомовне (Ш) – двомовне (З) – 8 осіб;

ґ ) двомовне (Д) – українське (Ш) – українське (З) – 2 особи; 

д) російська (Д) – двомовне (Ш) – українська (З) – 2 особи;

е) двомовне (Д) – російське (Ш) – двомовне (З) – 1 особа;

є) українська (Д) – російська (Ш) – двомовне (З) – 6 осіб;

         Значна частина респондентів засвідчує двомовний характер післяшкільної освіти: 98 із 228 опитаних студентів вищих навчальних закладів регіону наголошують на використанні у навчанні паралельно або двох мов одночасно (причому на перевагу російської вказує 29% опитаних, української - 46%). Україномовне навчання впроваджено у 39% навчальних закладів, російськомовне - у 14% навчальних закладів, хоча останній показник можна вважати певною мірою завищеним, оскільки в анкетуванні брали участь студенти російських відділень філологічних факультетів вищих освітніх закладів регіону, де російська є провідною в навчально-виховному процесі.

         Достатньо показовими є відповіді студентів на питання анкети, що стосуються вибору мови спілкування для повсякденного вжитку. Так, студенти, що самовизначились як українці, спілкуються з батьками у 97% випадків по-українськи, а в разі, коли родина двомовна – паралельно використовують дві мови. У процесі ж спілкування з одногрупниками під час занять 69% з них використовують російську. Таку ж ситуація і серед студентів-болгар, які стовідсотково використовують рідну мову вдома, а при спілкуванні з одногрупниками – лише російську. Цікавими, на нашу думку, є також відповіді респондентів щодо розподілу сфер використання мов у неофіційній обстановці. Наприклад, на відпочинку (пляж, кав’ярня, прогулянка містом), у магазині, на ринку, в міському транспорті тощо) використовується російська мова, особливо у разі, коли людина одна, без компанії. У приміському транспорті, при зустрічі із земляками у місті, в гуртожитку переважає рідна мова. У спілкуванні з незнайомцями використовують ту мову, якою користується співрозмовник. Більш чітко розмежовують сфери використання мов люди середнього віку (від 35 до 55 років), використовуючи в сільській місцевості українську мову у 94% випадків, у місті - застосовують українську для родинної комунікації, а російську – в усіх інших випадках. Для людей похилого віку мовна ситуація та її компоненти на вибір мови спілкування не впливають – вони завжди спілкуються рідною мовою. Як бачимо, вибір мови для спілкування на сучасному етапі значною мірою залежить і від соціальних чинників, зокрема віку, і від інших компонентів ситуації спілкування.

         Таким чином, наведені нами статистичні архівні дані та матеріали проведеного соціолінгвістичного дослідження дозволяють стверджувати, що поширення бі- та полілінгвізму серед українців (як і серед представників інших етнічних спільнот Північного Приазов’я) не є наслідком лише мовної політики радянських часів, а має більш давні традиції, а двомовність залишається визначальним чинником мовної ситуації нашого регіону і на сучасному етапі.

1.Запорізький обласний державний архів, фонд 3756, опис 1, одиниця зберігання 858, с.12 – 19.

2.Запорізький обласний державний архів, фонд 3756, опис 1, одиниця зберігання 824, с. 24.