Запрошуємо взяти участь у І Міжнародній науково–практичній інтернет-конференції «Розвиток економічного та соціального середовища в сучасних умовах»
Document Actions
ФОРМУВАННЯ ХУДОЖНЬОГО СМАКУ ОСОБИСТОСТІ (ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ)
С.Ю.Гуров,
учитель
(Національна гімназія № 19,
м. Мелітополь)
ФОРМУВАННЯ ХУДОЖНЬОГО СМАКУ ОСОБИСТОСТІ (ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ)
Реформування освіти в українському суспільстві обумовлює нові підходи до пошуку шляхів відродження українського мистецтва. Так, А.Щербакова стверджує, що перехід від єдиної ідеології до плюралізму, від диктату норми до нового ціннісного осмислення соціокультурної реальності свідчить про початок нового часу, в якому особистісно-ціннісне начало виходить на авансцену історії [7, с. 15-16]. Утілення принципів демократії, гуманістичних пріоритетів у розвитку художньої культури України визначають глибокі зміни у сфері формування художнього смаку особистості, що набуває особливої актуальності. Аналіз останніх праць (А.Ахметов, Б.Брилін, Л.Виготський, Л.Гончаренко, Ю.Єршова, Н.Калашник, Л.Масол, Г.Падалка, О.Торшилова, Е.Яковлєв та ін.) дає уявлення про сучасний рівень розробленості проблеми в цілому.
Слід наголосити на тому, що в художньому смаку сфокусовано критерії естетичної оцінки всіх сфер життєдіяльності людини. Художній смак виступає інваріантною основою для створення особистісно-унікальних форм поведінки, мислення й творчої діяльності особистості. Саме тому метою даного дослідження є висвітлення місця та ролі художнього смаку в культурно-історичних умовах його виникнення й розвитку.
Прагнення до художнього втілення явищ навколишньої дійсності було притаманне всім народам з давніх часів. Художній смак усвідомлювався й визначався в примітивному вигляді в первісних людей тисячі років тому в предметах побуту, знаряддях праці, одягу, ритуалах, у наскальних малюнках, ремісничих виробах.
Перші згадки про поняття "смак" ми знаходимо в давніх євреїв, індійців, китайців, японців та інших задовго до нашої ери. Так, у Старому Заповіті слово "смак" означало "досвід", "пізнання", "збагнення": „Цар же пріемъ вкус храбрости іудейскія, испытова хитростию места" (2 Макк.13, 18).
У стародавній Індії дане поняття позначалось словом "раса", що в буквальному перекладі із санскриту означає "смак". Цим терміном називали емоційні почуття та стан людини. Вони розподілялися на вісім типів емоційного забарвлення, які мали відповідно символічний і колористичний аналог: еротичний – прозоро-зелений; комічний – білий; сумний – попелясто-сірий; гнівний – червоний; героїчний – світло-оранжевий; той, що наводить страх, – чорний; викликає почуття огидності – синій, здивування – жовтий.
Спираючись на давні традиції та загальні концепції культури Індії та Китаю, японські мислителі розподіляли смак на чотири види: "сабі" – природна врода, що породжується тимчасовим існуванням твору мистецтва; "вабі" – утилітарна краса предметів; "сібуй" – єдність природної й утилітарної краси, відображеної майстром у його творі (філіжанка красива й гарна, коли вона не тільки зберігає вроду глини, але з неї ще й зручно пити); "коген" – врода розуміння натяку, недомовленості, безкінечного, певного символу [2, с. 10-11].
На відміну від азіатських народів, для мистецтва ацтеків, інків, майя та інших народів Латинської Америки характерною рисою поставала вишуканість художнього смаку. Стародавні мандрівники намагались копіювати священні дії космічних сил, що знаходило відображення в обрядах та церемоніях, піктограмах, кам'яних статуях, унікальному будівництві храмів.
Давні греки й римляни вперше в історії розвитку світової художньої культури наблизились до теоретичного обґрунтування категорії „смак", визначаючи його через учення про кількісну природу прекрасного. Художній смак давніх народів розвивався в руслі реалізму. Так, у поняття "краса" давні греки включали те, що подобалося та привертало їхню увагу. Це стосувалося як спостерігання краси природи, духовної та фізичної досконалості людини, так і насолоди творами мистецтва. Зазначимо, що афінський філософ Платон писав не тільки про зовнішню вроду людини, але й про її внутрішню красу, що, на його думку, передбачало здатність до наукового пізнання, наявність гарних звичаїв та добродіянь. Він стверджував, що людина може жити тільки в спогляданні вищої краси.
Аристотель у своєму вченні про "співмірність краси" підкреслював, що краса полягає в розмірі й порядку, нормативності. Поняття "смак" Аристотель використовував не тільки як суто фізіологічну категорію для оцінки якості харчових продуктів, але й у інших значеннях. Розвинений смак, на його думку, виражався й в умінні підібрати одяг та прикраси, й у спілкуванні, й у володінні музичним мистецтвом. Філософ у розповідях про життя гетер відзначав, що вони вигідно відрізнялися від інших жінок гарним смаком, що подобалося чоловікам.
Давні римляни, підкоривши Афіни, багато що запозичували з їх культурної спадщини. Сталося так, що грецькі полонені філософи, митці, педагоги збагачували Рим своєю художньою творчістю. Грецький етнос став фактором формування римських художніх смаків, хоча процес їх виховання не здійснювався в системі, а носив скоріше спонтанний характер. Так, представники римської влади стверджували, що спів не є пристойним заняттям для державних діячів, навіть гра на музичних інструментах уважалася ганебною справою для вільних римлян. У той же час вихованню художнього смаку відводилося чільне місце в приватних школах (заклади Орбілія, Палемона) для дітей римської еліти, де підлітки ознайомлювались із літературою, історією та мистецтвом.
Зазначимо, що відмінною рисою в формуванні художнього смаку давніх римлян було їх прагнення до виразності слова – ораторського мистецтва. Так, красномовність відомого римського оратора Цицерона навіть сьогодні є зразком досконалості в галузі риторики. Отже, давні римляни зробили значний внесок у формування художнього смаку. Але слід відмітити й негативний аспект у процесі його формування в історії давніх народів: прагнення до кривавих видовищ, що розігрувалися як у суспільних, так і в домашніх театрах. Так, указуючи на жорстокість гладіаторських боїв, Цицерон підкреслював їх привабливість: "Деякі можуть вважати наші двобої гладіаторів жорстокими й нелюдськими. У тому вигляді, як вони проходять зараз, вони такими й є. Може, для вуха й є краща школа, щоб перенести біль і смерть, але для ока – ні" [3, с. 83]. Не менш жорстоким видовищем були виступи бестіаріїв, спеціально тренованих рабів для боїв з дикими тваринами. Жахливі смаки глядачів вимагали всі більш гострих відчуттів від людських мучень. Саме тому тваринам кидали присуджених до смерті злочинців, а також християн, яких слабко озброювали, щоб вони не могли вбити звірів, щоб можна було довше розважати перенасичені юрби публіки.
Однак невелика кількість людей виступала все ж проти цих видовищ. Висловлюючи свої враження про відвідування амфітеатру, Сенека писав: "Ні про яку розвагу отут немає й мови, отут іде суцільна людська різанина. У них немає притулку. Усю силу вони вкладають в удар, і жоден з ударів не проходить... Ті, хто тільки що за наказом убивали, попадають у руки інших, щоб бути вбитими. Переможця залишають у живих до наступного, нового вбивства. У кожного з цих нещасливих фехтувальників кінець один – смерть. Ці ігри продовжуються доти, поки сцена не спорожніє. "Убивай, ріж! ... Чому він біжить на меч так невпевнено? Чому вбиває недостатньо рішуче? Чому він так неохоче вмирає?!" [5, с. 28-29].
Після падіння Римської імперії в період середньовіччя поступово та повільно відбувалася трансформація смаків. Релігійне мистецтво впливало на естетизацію та витонченість художнього смаку людини. Поступовий поділ християнської релігії на православ'я та католицизм призвів до формування та розвитку нових смаків.
У християнську епоху категорія "смак" розглядалася відповідно до старозавітної традиції через пізнання божественної краси й гармонії. Розкриваючи прагнення людини до Бога як до істинної краси, св. Василій Великий писав, що занурення в духовну красу зводить творчий розум до Бога. Він зазначав, що в усіх людей від природи є прагнення до споглядання прекрасного, але в кожної людини смак відрізняється від інших та носить особистісний характер.
З різкою критикою мистецтва, що стверджує низькі людські почуття й проповідує пороки, виступав християнський богословський письменник Тертулліан, що називав відвідування театру й цирку мирським злочином для християнина. Відзначаючи велику притягальну силу задоволення, він закликав "віддалятися від спокуси видовищ": "...Якщо ми відкидаємо будь-яку безсоромність, навіщо слухати те, що говорити не дозволено, знаючи, що Господь засуджує будь-яке блюзнірство і всяке дозвільне слово? Навіщо дивитися на те, що заборонено робити? Чому те, що виходить із вуст, опоганює людину, а те, що входить через очі й вуха, не опоганює, якщо очі й вуха прислужують душі, і не може бути чистим те, чиї прислужники брудні? Таким чином, із заборони безсоромності випливає й заборона на театр. ... Якщо комедії учать безсоромності, то трагедії – жорстокості, лихослів'ю і варварству: розповідь про ганебну справу настільки ж марна й небезпечна, як і сама справа" [6, с. 288].
Виступаючи проти почуттєвого пересичення, блаженний Діадох говорив, що "зір і смак та інші почуття розсіюють пам'ять серця, коли користуємося ними без міри". Богослов закликав „зосередити всі духовні сили: розум, почуття, волю – у Богу єдиному" [1, с. 257]. Святий Калліст підкреслював, що головна життєва мета людини – "...очищення від пристрастей та пізнання смаку насолоди споглядання Бога й бесіди з Ним" [1, с. 293].
Із прийняттям християнства в Київській Русі разом з духовним і освітнім розквітом давніх народів України, в процесі тривалого розвитку вдосконалювалися й художні смаки, що виявлялося в будівництві, виготовленні предметів побуту, прикрас і т.д. Специфіка формування художнього смаку нашого народу полягала в тому, що мистецтво не було відокремлено від християнської релігії.
На відміну від давніх греків, що стверджували правдиве зображення дійсності в художніх образах (реалізм), українське мистецтво виражало не повсякденну реальність, не дозвільний вимисел фантазії, а образи, освячені ясною релігійною свідомістю, що виховують смак глядача або слухача, збуджуючи в душі піднесені почуття. Визнаючи вищими й найсильнішими почуття, українські богословські письменники розглядали їх як могутнє джерело художнього натхнення. Розкриваючи різницю між християнським смаком і світським, вони підкреслювали, що останній припускає розвиток лицемірства, лукавства, хитрості й витонченої нещирості, смак же християнський вимагає щиросердечної простоти [4, с. 547-548]. Визнавався тільки релігійно виправданий художній смак, що розвивався в сфері релігійних цінностей, хоча не тільки в храмовій творчості (іконопис, архітектура, церковний спів), але й у світській культурі.
Про високий рівень розвитку художнього смаку українського народу того часу свідчать не тільки матеріальні здобутки та коштовності, але й духовна культура. В її естетико-художній характеристиці риси національної свідомості виступають як внутрішня сутність, як неповторність образно-емоційного відродження, де реалізуються існуючі чи призабуті національні художні традиції, естетичні ідеали, почуття, смаки, норми, відбивається життя народу в його історичній та національній визначеності. Національне виявляється в будь-яких сюжетах, реалізується в національному забарвленні, трактуванні, оцінці, образному баченні.
Таким чином, розглядаючи історію виникнення й розвитку категорії „художній смак", ми висвітлили специфічні особливості та унікальний характер у його формуванні в давніх народів.
ЛІТЕРАТУРА
1. Добротолюбие избранное для мирян. — М.: Изд. Сретенского монастыря, 1997. – 446 с.
2. Калашник Н.Г. Прикладная густостология: Пособие по формированию эстетических вкусов детей и молодежи. – Запорожье: Просвіта, 2004. – 255 с.
3. Кун Л. Общая история физической культуры и спорта / Общ. ред. В.В.Столбова. – М.: Веселка, 1982. – 400 с.
4. Нравственное богословие для мирян / Сост. Е.Попова. – М.: Изд. Свято-Успенского Псково-Печерского монастыря: Изд. Донського монастыря: Изд-во «Правила Веры», 1994. – 1087 с.
5. Сенека М.А. Наедине с собой. – Симферополь: Реноме, 1998. – 384 с.
6. Тертуллиан. Избранные сочинения / Общ. ред. и сост. А.А.Столярова. – М.: Культура, 1994. – 448 с.
7. Щербакова А.И. Аксиологический поход к музыке и музикально-педагогическому образованию // Проблемы и перспективы педагогического образования в ХХІ веке. – М., 2000. – С. 15-25.
by
melechko
—
last modified
2006-10-23 09:05
