доктор психологічних наук, професор

 

 

Модернізація освіти передбачає не лише методологічний аналіз понятійного апарату психології, а й практичного застосування її наукових понять, зокрема поняття "психічний розвиток" з його розгалуженою системою властивостей. На відміну від загальних проблем психології, яка вивчає психічні явища і відповідає на питання "Що?" і "Як воно побудовано?", треба перейти до відповідей на запитання "Що із чого походить?", "Які метаморфози психічне і фізіологічне здійснює?", "Заради чого все це відбувається?" Відповіді на ці запитання роблять можливим вивчення генезису функцій і структур психіки і свідомості і спрямування їх так, щоб механізм творчості працював продуктивно.

Звернемося до аналізу ключового поняття освіти – "психічний розвиток" і споріднених із ним термінів: оскільки сенс процесів розвитку має відображати природні перетворення психічних явищ, а його функції –забезпечити психічний розвиток людини в онтогенезі.

Мета дослідження – визначити ключові і споріднені з поняттям “розвиток” терміни, що відображають перетворення психічних та фізі­о­логічних явищ в онтогенезі людини.

Ми виходимо з того, що механізм творчості існує в кожної прак­тично здорової людини. Він перебуває сам у собі, і його стан може пе­ребігати із одного в інший: зі “сплячого” – у дійовий, працюючий. Ви­микає його від роботи стан втоми і перевтоми; вони долаються – меха­нізм творчості відновлює свої функції [2; 4; 5]. Генезис механізмів психіки, свідомості й діяльності зобразимо схемою, визначимо два крайніх стани. А стратегічне його спрямування опишемо поняттями: чутливість — творчість.

Новонароджена дитина здатна одержувати, відбирати, накопичу­вати енергію та інформацію і зберігати її у пам'яті, її чутливість – це початок, від якого пролягає тривалий час перетворень, що ведуть до виконання людиною свого призначення – стати творцем.

Чутливість – зародок творчості –дійсність людини, а вона може й залишитися в первинному стані на довгі роки як досить розви­нута її властивість. А творчість — можливість, яка може стати за пе­вних умов дійсністю. Тобто перетворення чутливості на механізм тво­рчості – це актуалізація природної потенції людини, започаткованої у ній природою.

У новонародженого малюка задатки для механізмів існують потен­ційно, але в задатках уже міститься зародок їхнього буття. Бо це начало – чутливість – сам процес становлення, котре так чи інакше почне свій подальший рух.

А що ж забезпечує рух і розвиток чутливості? Дії малюка й закріплення їхніх результатів у формі здібностей – того, що виникає в дитині як новоутворення. Маленька дитина до яко­гось часу не тримала голову, а тепер вміє; не читала текстів, а тут уже читає, розуміє й отримує від цього величезне вдоволення. Отже, чутливість у становленні – початок, а вершина її доскона­лості – творчість.

Становлення – нестримний рух чутливості, але він може гальму­ватися зовнішніми умовами (сповиванням, обмеженням психомоторової активності, хворобами тощо) аж до нерухомості, бо єдність “чутли­вість – творчість” порушується. Якщо перша частина протилежностей тривалий час буває неактивною, то система припинить розвиток або набуде хибного характеру.

У чутливості малюка існують таємничі сили, котрі ще дрімають. Це сили мислення, почуттів та уяви, психомоторики, тобто дещо понад те, чим вони є у цієї маленької безсловесної й поки що нерозумної іс­тоти. Із зародженням нових форм чутливості виникають новоутво­рення в дитині і починають працювати, але в стані становлення вони не набули завершеної форми. Вони спрямовані до буття, їх ще немає, але, починаючись, вони вже існують.

Де ж містяться сили, що рухають розвиток чутливості до творчос­ті? Вони містяться в діяльності. У діяльності, незалежно якій – теоре­тичній чи практичній, аби у ній було подолання внутрішніх суперечно­стей. Бо чутливість формується і вдосконалюється у діяльності, а ди­тина в ній учиться регулювати свої дії; диференціювати, точно оціню­вати і вправно діяти з предметами та їх властивостями.

На що ще треба звернути увагу, щоб не втратити дивовижної вла­стивості людини – здатності до творчості? Питання не риторичне.

2. Зміни – виникнення відмінностей.

Отже, зміни – наслідок дій і діяльності, процесу подолання, про­цесу перетворення на свою протилежність у механізмі здібностей. Так, у маленької дитини цей механізм існував потенційно, його пробудили – запрацювали окремі його складові, почалось становлення, зміни у механізмі. Ця його робота почала давати малі прибутки якості, і вони ведуть до нового перетворення, до нового укладу його роботи. Разом з тим, ми тут зустрічаємося з проблемою: де шукати зміни і як їх спрямовувати доцільними впливами на подальший розвиток лю­дини?

Взаємодія людини з предметним світом залишає певні сліди – зміни, нею спричинені, а ця тривалість змін різна [6].

Інформаційні зміни найменш тривалі: іконічні образи тривають у межах 500 мс, послідовний зоровий образ – від 6 с до 3-4 хв, ейдетичні образи, послідовні моторові образи – 2-3 год. – термінова ремінісцен­ція, а через 2-3 дні – ремінісценція відстрочена [4].

Енергетичні зміни – процеси відновлення витраченої енергії і нагромадження: термінові – 6-8 хв, середньотермінові – 1-6 год., дов­готривалі – 6-8 днів.

Зміни пластичного обміну речовин – 12-14 днів у формі біоритмів енергетичного і пластичного обміну: утворення нових структур у складі робочих органів, зокрема м'язів.

Функціональні зміни – 18-21 день – тривалість збереження струк­тури рухів, викликаних застосуванням аналогових вправ, що долають стан “плато”, деавтоматизують сталу навичку.

Усі ці види змін супроводжуються підвищенням чутливості пра­цюючих психічних органів та їх сенсибілізацією. Кожний з цих проце­сів нагадує рух хвилі, і коли вершини цих хвиль збігаються, то людина переживає стан натхнення і здатна до вирішення найскладніших за­дач.

Слід підкреслити і те, що будь-яка зміна, перетворення в роботі механізму відбувається зі збереженням уже набутого. Тому зміна й си­стема змін є водночас і збереженням сутності людини при змінності здібностей: їх потужності та пропорцій.

Набагато конкретнішим є те, що підпадає під поняття “рух” у процесі розвитку людини. Рух складових механізму – теж зміна, але не взагалі, а в деяких конкретних елементах психіки, свідомості.

Коли взаємодія людини з предметним світом здійснюється гармо­нійно, то вона запобігає затримці подальшого розвитку або регресу. Або, навпаки, підштовхування розвитку, його пришвидшення і завчас­ність викликають негативний ефект: розвиток одних складових психі­ки буде здійснюватися за рахунок інших.

Унаслідок цього виникають різні типи акцентуацій: явних і при­хованих, що призводить до створення “сприятливих” умов для гострих афективних реакцій, неврозів, патологічних порушень поведінки, що, у свою чергу, спричиняє перевантаження “слабкої ланки” у психіці й сві­домості людини.

Процес руху, як і розвитку, – процеси, що плинуть. За величиною вони – нескінченні малості, які, викликаючи зміни, можуть зникати безслідно й знову поставати. Зрозуміло, цю нескінченно малу величину прибуткуважко побачити; але якщо про неї знати, то все, що пере­буває у стані змін, рухається, змінюється в людині, набуває дійової си­ли, – стає здібністю. Тобто зміна й рух за умови знання про них від­кривають способи регуляції розвитку здібностей і механізму творчості.

Отже, процес становлення пробуджує задаток, а зміни і рух перетворюють його на здібність. Бо рух примушує задаток працю­вати, вдосконалюючи здібність. Тому здібності й психічні механізми не дані людині, а задані. Вони породжуються. Чим? Не спогляданням, не пізнанням, а практичними діями, подоланням дискомфорту (вирішенням задач). Дитина цими актами породжує свій дух, свою волю.

До певного часу людина може перебувати у стані становлення, змін і руху. Вона може рухатися й зазнавати бажаних змін, котрі особ­ливо помітні в юності. У цьому віці виникають новоутворення, які на­бувають певної визначеності.

Чому юнак увесь час шукає себе? Він відчуває: у ньому щось виникло, але не знає, що саме. Воно може неочікувано зникати нібито без видимого сліду, але потім відроджується з дивовижною ясністю й дієвістю. Нескінченна малість змін – тут не лише якийсь рух, розвиток, а й умова творчості.

Що ж, крім чутливості, підпадає під процес змін і руху?

Тут ідеться про рух мислення, почуттів, уяви, про живі рухи психомоторики, бо цей стан руху – протилежний спокою. Рух – це пересу­вання предметів чи самого себе у просторі й часі, хоча ці ознаки дають цінні психологічні факти про дієздатність механізму творчості. Це і рух до мети всього тіла або просто жест, що супроводить якусь дію; рух – динаміка почуттів та звивистих польотів уяви, які створюють но­ві образи з досвіду пережитого. Так само відбувається рух і всіх психічних явищ, які ми бачимо, тобто способи дій мислячого тіла людини.

Кожна дія і діяльність людини в цілому – це вплив, зміна і пере­робка дійсності, в тому числі себе самої у напрямі до більш досконало­го стану механізму творчості.

Розвиток – процес синтезу продуктів становлення, руху, змін у певному напрямку і відповідно до мети людини. Це синтез становлення не взагалі, а в деякому новоутворенні, цілеспрямоване нагромадження в ньому позитивних змін, що відповідають потребам і прагненням лю­дини.

4.1. Ознаки розвитку. Розвивається той, хто діє, хто розв'язує за­дачі, долає завади на шляху до комфорту. Процес нагромадження змін та їх результатів зосереджується переважно в тому органі, за допо­могою якого відбувається дія: функція будує органи і розвиває їх. Але в цьому стані спостерігаються випадки зростання спеціалізації органів - звуження їх функцій і можливостей, виникнення акцентуацій. Разом із ними розвивається і діяльність – механізм життя людини, однак роз­вивається однополюсно, нерівномірно. В цьому випадку утворюється безліч інтерференцій, що гальмують не лише розвиток, але й роблять людину аварійною [4].

Розрізняють три осно­вні психічні стани: а) прогресивного розвитку, б) стійкої рівноваги, в) регресії.

Прогресивний розвиток характеризується вдосконалю­ванням психічних функцій, їх просуванням за висхідною лінією, де з'являються нові елементи та передумови для утворення нових психологічних механізмів регуляції рухів психічних явищ і розширення моторики людини. В основі цього лежить механізм позитивного зворотного зв'язку, що підсилює розвиток.

Відомо, що молодий організм росте доти, доки не насту­пить взаємна рівновага асиміляції й дисиміляції. У юних осіб співіснують (у сприятливо­му варіанті) два процеси прогресивного розвитку: 1) віковий розвиток, який завжди є висхідним, 2) розвиток, зумовлений штучним процесом творчості.

Правильно сформульовані завдання та цілі розвитку обу­мовлюють психічний настрій, зміст психічних процесів, зна­чущість досягнутого результату. Легкі завдання не потребують вольової активності з боку людини та наявності напружених психічних станів. Занадто складні завдання призводять до стану боротьби моти­вів, унаслідок якої людина не бере на себе відповідаль­ність за прийняте рішення.

У навчальному занятті, якщо воно правильно організовано, інформація збільшується, а енергія витрачається тільки для одержання до­даткової інформації у мисленні щодо побудови системи рухів і підготування у тренуванні до вчинку, який має здійснитися. Причому мета задається у формі думки про зміст гар­монії – вершини майстерності, на яку можуть піднятися: рухи, дії і системи дій мислення, почуттів та уяви.

Стійкий стан розвитку іноді супроводжується появою "плато" у розвитку навичок, зупиненням підвищення результатів. При цьому системи організму тонко й точно пристосовуються до зростаючих навантажень.

Однак процеси зростаннявиявляються заблокованими по­чатковим стомленням. Знижуються і можливості психіки щодо регуляції рухів психічних процесів. Дія регулюється тільки за програ­мами пам'яті, які досить стійкі для звичних їхніх рухів. Тому і виникають швидкісні та силові бар'єри. Людина втрачає впевненість в успіхові їх подолання.

У стані регресу виникає порочне коло взаємного гно­блення. Навчальна робота збільшує напруженість пси­хічного стану і послаблює організм. Процеси відновлення розтягуються в часі. Кожне чергове заняття, проведене на тлі вимкнення механізму відновлення енергії, ще більше пригнічує організм призводить його до стану на межі "норми – патології".

Регресивні зміни послабляють здатність до психічного відображення рухів думки, почуттів та уяви та їх проектування. Особливо усклад­нюється дія. Іноді людина буває сильною у думках, в уяві, але виявляється не здатною втілити задум у свої дії, визнає своє безсилля.

У стані регресу відбувається руйнування гармо­нійної цілісності психомоторики і свідомості:  розумова робота – утома – відновлення – суперкомпенсація енергії та інформації.

Домінуючим фактором, що руйнує процеси прогресивного розвитку, є непомірна розумова і м'язова робота. Якщо обсяг та інтенсивність цієї м'язової роботи зводиться до мети тренувальної роботи, то перевиконання плану – успішне досягнення мети – згубно позначається на психічному стані. У такому разі ціль неправомірно підміняється псевдометою.            

Розвиток єства не зупинити: дитина стає дорослою людиною; проте його можна загальмувати і змінити його напрям.

А чи має змогу кожен “потерпілий” повернутися у співзвучний ритм, наздогнати втрачений сенситивний час? Безумовно. Але для цьо­го він мусить здійснити величезну роботу над собою. Те, що розвива­ється в сенситивному періоді вільно, природно, не потребує спеціальних зусиль: дитина розвивається і не помічає цієї величезної роботи – природа винагороджує її за таку роботу задоволенням і натхненням, оскільки процес вільного (без форсування) розвитку відбувається без насильства над собою.

Ось чому не слід забувати про час сенситивних вікових періодів, адже робота над собою – механізмом творчості – тривалий і бага­торічний процес. Тому діяльність має бути предметною, в міру складною і містити у собі завдання, до вирішення яких людині – і малій, і старій – судилося довічно прагнути. Бо предметність перешкод на шляху до мети і вирішення завдань - пробний камінь, на якому не лише випробовується сила здібностей, а й відбувається їх розвиток, зміцнення і нарощування нею потужності сил до творчості.

Розвиток характеризується наявністю у механізмі творчості незворотних, спрямованих до мети, закономірних змін.

4.2. Морфогенез єства. Щоб глибше ознайомитися з породжен­ням властивостей людського єства, звернемося до теорії розвитку ре­гуляції дій і поведінки людини, розробленої М.Бернштейном [1]. Розглядаючи морфогенез нервової системи, вчений стверджує, що цей процес здійснюється за типом нарощування нею філогенетичних ново­утворень, і тому він становить своєрідний перетин, у якому, як у геологічних нашаруваннях, відображена вся історія цих утворень.

М.Бернштєйн визначає послідовність морфогенезу форм регу­ляції дій і поведінки людини відповідно до фізіологічних субстратів нервової системи:

– палеокінетичні регуляції здійснюються таламо-пірамідними утвореннями і стосуються переважно метаболізму – перетворення ре­човин і енергії, які становлять основу життєдіяльності людини;

– регуляції просторового поля, здійснювані гарамідно-стріальними утвореннями, які містять у собі два окремих регулятори: а) простір у схемі тіла, що регулюється стріальними структурами, які належать до екстрапірамідної системи і б) простір дій – пірамідну сис­тему, що підлягає контролю групи кортикальних утворень;

– регулятори дій: предметних, смислових тощо, здійснюваних тім'яно-премоторовими утвореннями;

– регулятори вищих кортикальних рівнів символічних координа­цій рухів і дій.

При характеристиці цих регуляторів ураховується, що кожний із них має: локалізацію у субстратах нервової системи, власну аферента­цію, що забезпечує точність відповідних рухів і дій; характерологічні властивості рухів, які регулюються цим утворенням; кожне з утворень може бути фоном у регуляції, що здійснює більш високе утворення; кожний регулятор може нести дисфункції, а також патологічні синдроми.

Онтогенез цих регуляторів дій і поведінки людини складається з двох різночасових фаз:

1. Анатомічне дозрівання центральних нервових субстратів від народження до 2-2,5 року, поки не завершиться міелінізація нервів. Це анатомічне дозрівання супроводжується є дозріванням функціональним, почерговим увімкненням в активність мозкових аферентних сис­тем. Але повна їх налагодженість і досконалість досягаються пізніше.

2. Функціональне дозрівання і налагоджування роботи кортикаль­них регуляторів продовжується далеко за вік статевого визрівання. Але онтогенез здійснюється не увесь час прогресивно: у деякі моменти відбуваються тимчасові зупинки і регрес, що порушує пропорції становлення й рівновагу між регуляторами дій та поведінки людини.

Морфогенез форм регуляції дій виявляється не лише в послідов­ності їх утворення, а й у функціях, яких вони при цьому набувають. Дослідження доводять, що навіть за умов грубого периферійного по­рушення м'язів руки, анкілозів або контрактури амплітуда рухів може змінюватися у широких межах за рахунок зміни завдання руху. Так, за­вдання “підняти руку якомога вище” (безпредметне завдання) вико­нується на доступному розмахові руки рівні, піддослідний дотягується до невидимої йому риски на вимірювальній рейці. Вирішуючи друге завдання: “доторкнутися пальцем до видимої точки на аркуші паперу”, він піднімає руку на 10-12 см вище.

Якщо завдання передбачає: “зніміть з гака підвішений на ньому предмет, наприклад, капелюх”, то амплітуда руху руки збільшується ще на десяток сантиметрів. Причому завойовані прирости амплітуди руху руки зберігають силу лише відносно завдань, що викликали ці рухи. Так от, нібито однотипні на перший погляд рухи регулюються різними механізмами і забезпечують різний робочий ефект: найбільший — вирішення предметних завдань, найменший – завдань символічних, абстрактних.

4.3. Епістемогенез. Це один із розділів генетичної психології, що досліджує психологічні механізми розвитку структур свідомості, ста­новлення міжфункціональних психологічних систем [8]. Ж.Піже [9], вивчаючи процес утворення знання в дитини, виділяє періоди розвитку її інтелекту. Він розглядає кожну стадію як результат перебудови по­переднього “психічного органа”в якісно новий стан.

Перша – від народження до 2 років – етап підготовки і функціо­нування сенсомоторового, практичного домовленнєвого інтелекту. Ре­альна (сенсомоторова) діяльність роздвоює даний світ на зовнішній і суб'єктивний, який стає можливим завдяки уявленню; уявлення тут є не чим іншим, як перевернутою у середину самого себе практичною дією; зовнішня реальність тим самим переміщена всередину.

Друга – 2 – 7-8 років - стадія інтуїтивного передпоняттєвого мис­лення і думки. Третя – 7-8 – 11-12 років – стадія конкретних операцій, ще не ві­докремлених від неї.

Четверта – знаменує собою появу формально-логічних операцій, або є стадією рефлективного інтелекту; предметом операцій стають вони самі – висування положень і виведення з них наслідків.

Наші дослідження свідчать, що ці поняття одночасно перетворюються на дискурсивно-логічні регулятори психічного розвитку людини. Регулятори утворюються трансформацією чуттєво-інтуїтивного відображення до значеннєвих конструкцій свідомості за такими етапами:

– чуттєвого відображення на образ предмета (наприклад, “рух”, “час”, “простір” тощо у дитини);

– образа предмета на його смислову схему і дій над ним відповідно до мети;

– смислової схеми предмета і дій над ним відповідно до мети на логічну схему предмета;

– логічної схеми предмета на поняття – згорнуту систему суджень, що відображають сутність предмета;

– поняття – як згорнутої системи суджень, що відображають сутність предмета в елемент концепції або теорії.

4.4. Психогенез. Цей процес виявляється у походженні, утворенні та становленні у людини психічного життя – мислення, почуттів, уяви та психомоторики [2; 5; 6; 7]. Далі йтиметься про прогресивні зміни в людині, що нормально народилася і нормально, природно визріває, якане має спадкових хвороб і травм мозку.

Числа Фібоначчі поділяють життя людини на етапи за кількістю прожитих років. Сенс цих граничних точок онтогенезу – породження і визрівання її єства.

О – початок відліку – дитина народилася, але вона зовсім не по­рожнє місце, не “табула раса”, на якій природа і люди “писатимуть” життєвий шлях. Народилася Людина. У неї ще в потенційному стані не лише психомоторика, мислення, почуття, уява, а й оперативний енергопотенціал. Відокремившись від матерії, вона – початок життя.

Механізм творчості, закладений у наше єство природою, залиша­тиметься брунькою (у ній уже запрограмовані і пагони, і листки, і кві­ти, і плоди), якщо ця брунька була пригнічена несприятливими обста­винами. Вона не загине, вона буде існувати (за умови, що отримувати­ме необхідний мінімум енергії, – інакше вона просто засохне), але це буде лише нереалізована потенція.

Чи є у цієї бруньки здатність плодоносити? Ймовірно. Але судити про неї у такій якості даремно, тому що вона повинна спершу розвину­тися від бруньки до повноцінної гілки, – лише тоді ми побачимо, чи є у неї плоди, а якщо є, то які вони на смак.

Протягом першого року у дитини набуває активності механізм психомоторики, і вона опановує ходу. Тепер вона пізнає світ руками – привілей винятково людський. Тварина пересувається в просторі, а ди­тина – пізнаючи – опановує простір і вивчає територію, на якій живе.

2 роки – розуміє і діє за словом. Це означає, що:

1) дитина опановує мінімальну кількість слів – значень і образів дій;

2) поки ще не відділяє себе від довкілля і поєднана з її оточенням;

3) тому діє за сторонньою вказівкою.

3 людини чуттєвої дитина перетворюється на людину, що пізнає.

З роки – починає діяти мислення, а дитина вже користується словом як регулятором активності. Тому дитина:

– свідомо протистоїть середовищу й батькам, вихователям в ди­тячому садку і т.ін.;

– усвідомлює власний суверенітет і прагне до самостійності;

– намагається підкоряти своїй волі близьких і добре знайомих людей.

5 років – “вік грації” і домінування механізму уяви. Дитина діє самостійно, постійно перебуває в стані польоту. Вона – уособлення га­рмонії, її життєвий еталон – повна гармонія світу: природи і того, що створила людина, – все відкрите для використання. Книги, ігри, танці, спритні рухи – все насичене гармонією, яку ця маленька людинка на­магається опанувати власноруч. Дитина спрямована на психомоторику безупинно.

Матеріалізація продуктів роботи чутливості можлива через здат­ність дитини до: відображення довкілля і себе самої як частини світу (ми чуємо, бачимо, користуємося дотиком, нюхом тощо – всі органи чуттів задіяні у відображенні); проектування зовнішнього світу і самої себе (створення другої природи, гіпотез – зробити завтра те й те, побудувати нову машину, вирішити проблему, вирішити задачу квадратури кола), вдаючись до критичного мислення, почуттів і уяви; створення другої, рукотворної природи, продуктів діяльності (реалізація запланованого, конкретні розумові або психомоторові дії з конкретними предметами і процесами).

Після 5 років механізм уявидомінує над усіма іншими. Дитина виконує величезну роботу, створюючи фантастичні образи, і живе у світі казок та міфів. Гіпертрофована уява дитини викликає в дорослих подив, а інколи і тривогу за стан здоров'я малюка, бо уява позбавлена будь-якого ґрунту, а її витвори не відповідають дійсності.

8 років – панування почуттіві формування власного виміру по­чуттів (пізнавальних, моральних, естетичних). Де ці виміри знаходяться? У самій дитині, в її маленькій душі.

У формі почуттів. А що це за виміри? Психічний стан душі: гар­монійна душа, коли дитина безпомилково: оцінює відоме й невідоме;  відрізняє моральне від аморального; надає перевагу прекрасному і сторониться від того, що становить загрозу для життя, розмежовує гармонію від хаосу.

У цьому віці виникає вундеркінд. Досвід переконливо свідчить, що вундеркінди рідко досягають вершин творчості. До певного часу дитина копіювала, але одного разу усвідомила: цього замало. А підба­дьорювання дорослих, їхнє бажання будь-що виховати людину, здатну до творчості, остаточно виснажує дитячі сили. Той самий гіркий досвід свідчить про іронічне ставлення до дітей, які достроково подолали перші вікові греблі і нібито відрізняються від однолітків. Тому поняття “вундеркінд” є проблемою [3]. Адже про­блема творчості – справа нелегка.

Коли процес розвитку душі відповідає ряду Фібоначчі – це норма. А діти, що досягли вікової греблі і не подолали її, перебувають довгі роки, а то й усе життя на попередньому рівні розвитку.

У 13 років починає працювати механізм творчості.Але це не означає, що він працює на повну потужність. Тут працює лише який-небудь один із елементів механізму, а всі інші сприяють його роботі. Якщо і на цій сходинці вікового розвитку зберігається гармонія, що майже весь час змінює свою структуру, то підліток безболісно здолає наступну греблю і досягне віку революціонера.

Підкреслимо: механізм творчості залучається до роботи самостійно. І відбувається це тільки в тому випадку, коли кожна складова оптимально розвинута і всі вони разом гармонійно узгоджені та врів­новажені. Тоді завдання, з якими стикається людина, вона змушена вирішувати до кінця. Складність завдання викликає почуття диском­форту (всім подобається, всім зручно, а вам – тісно, гидко, коле. Зрозуміти, чому щось усіх влаштовує, а вам не подобається, – це зрозуміти завдання).

Ознака вирішеного завдання: дискомфорт, асимільований у комфорт.

У віці революціонера підліток має зробити новий крок уперед. Виокремитися з найближчого оточення, свого соціуму – жити і діяти в ньому гармонійно. Не кожний може вирішити власні завдання.

21 рік – механізм творчості здатний виконувати творчу роботу. У цьому віці спостерігається другий вигин – передує механізм почуттів. Уява та її витвори оцінюються почуттями і мисленням, між ними ви­никає антагонізм. Перемагають почуття. Ця здатність поступово наби­рає потужності, і юнаки нею користуються.

Це – вік вторинного наслідування: наприклад у О.Пушкіна це пе­ріод байронізму, який відмічають літературознавці, а М.Лермонтов на­слідував Байрона навіть у манерах дій: кульгав на одну ногу. Ніде пра­вди діти, почуття (пізнавальні, моральні або естетичні) інколи затьма­рюють мислення, але складові механізму працюють злагоджено: по­чуття відкриті всьому світу, а логічне мислення набуває здатності формулювати й віднаходити міру речей.

34 роки – врівноваженість і гармонійність – продуктивна дієвість механізму творчості. Гармонія мислення, почуттів та уяви, психомоторики, що живиться оптимальним енергопотенціалом, і механізму в ці­лому – виникає здатність до геніальної роботи.

55 років – третя гармонійна вершина життя: мислення підпоряд­ковує собі почуття – умова створення нового світу, відкриття того, що люди почували, але були неспроможні означити і користуватися сила­ми природи. Людина може стати творцем.

Отже, породження і визрівання єства, психіки й свідомості люди­ни – це дуже складний процес, у якому природними є становлення, зміни, рух, розвиток і творчість. Вони відображаються у стадіях заро­дження видів інтелекту та утворення механізму творчості.

У координатах часу визріває і єство людини, відкриваючи приро­дні можливості для вирішення все нових та нових класів завдань і проблем.

Механізм творчості – елемент поетичної душі і тіла людини. Механізм по­чинає працювати, коли людина ус­відомлює себе, свою самотність – здатність до самостійної дії. Тоді вона передчуває у собі сили і вибирає вер­шину-мету, яку долатиме у житті — робитиме відкриття, винаходи чи створюватиме оригінальні художні образи. Орієнтуючись на це, вона стає не схожою на інших. Тільки робота механізму творчості надає жит­тю сенсу; творчість обдаровує лю­дину свободою.

Механізм творчості – прижиттєве утворення, система, до якої входять елементи поетичної душі: мислення, почуття та уява, а також елементи тіла: психомоторика та енергопотенціал. Система цих наукових понять описуює механізм творчості через систему суджень, які стверджують наявність одних властивостей і відсутність інших.

Мислення – відображення невідчутного.

Щоб звільнитися від дискомфорту, треба проблему вирішити.

Дії мислення, очевидно, основа розвит­ку механізму творчості, бо вони охоплюють, стикують між собою всі види мислення і перетворюють не­відоме на відоме, щоб його надовго запам'ятати.

Складність розвитку мислення в тому, що до 13 років життя у дітей від природи пам'ять випереджає мислення. Вона, як губка, всмоктує все, не розбираючись у цінностях. Якщо до цього мислення не було активізоване (тому що не мало навантаження), то учень придбає, можливо на все життя, звичку виконувати пізнавальну роботу силами пам'яті: стає зубрилкою. Йому простіше й надійніше для позитивної оцінки завчити, ніж осмислити.

Отже, дія критичного мислення – це: 1) процес перетворення невідо­мого на відоме (вирішення задачі із невідомим); 2) формулювання висновку відпо­відно до мети; 3) порівняння й оцінювання про­дукту дій з образом бажаного його стану; 4) одягання думки (образної, по­чуттєвої, інтуїтивної тощо) у форму слова, яке, розвиваючись, перетво­рюється на поняття, поняття стає духовним інструментом діяльності людини і відкриває замасковане у відомому невідоме; вершина відоб­раження мовними засобами – сим­вол – модель, здатна породжувати всі можливі варіанти предмета, про­цесу, явища тощо.

Продуктом дії мислення стають образні, дійові, символічні думки. Ознака вирішення задачі: диском­форт асимільований на комфорт, вдоволення. Якщо ви втрачаєте енергію, ваша вимогливість до комфорту змен­шиться, і вчорашній дискомфорт сьо­годні може сприйматися позитивним і навіть сприятливим явищем. При­слухайтесь до себе!

Думка – продукт усвідомлення, фіксації матеріалізованої знаками властивості чи ознаки предмета або явища. Раніше вона була у формі почуттів і тому була невимовною. Достатньо почуттєво пережитій вла­стивості дати ім'я – це вже думка, матеріалізований субстрат, який пра­цюватиме, організовуватиме й регулюватиме наші дії. Зовні думка ви­ражається словом, знаком, дією, мімікою й пантомімікою.

Як і думки, почуттєві образи самі собою не існують, вони вини­кають у момент взаємодії з іншою людиною, із соціумом, зокрема, совість завжди виникає як больова точка, як знак прокрустового ложа. Совість є невіддільною від думки, оскільки почуття – це голос істи­ни, добра й краси; якщо у людини немає морального почуття – совість мовчить.

Почуття відкривають людині можливість симультанне, цілісно відображати величезні обсяги інфор­мації та енергії. На відміну від по­чуттів, мислення діє сукцесивно, – послідовно аналізує предмети, про­цеси, властивості тощо. Тому мис­лення має здебільшого інформацій­ну природу (а почуття – енергетично-інформаційну)

Існує прямий і зворотний зв’язок думки й почуття, але почуття можуть залежати від думки. Думка – це призма, яка робить почуття видимими; це камертон, завдяки якому почуття набувають розмір та ім'я, це простір, в якому живуть почуття. Образ предмета чи явища – багатовимірна цілісність. Образ – перший продукт пізнання себе або свого оточення.

Уява – відображення неіснуючо­го, піднімає людину над стереотипами й шаблонами мислення або руй­нує їх і цим розчищає шлях почут­тям і мисленню. Уява ламає всі пе­репони на шляху до мети.

а) діяльності на життєвому шля­ху на багато років уперед;

б) вчинків-дій для створення матеріальних чи духовних цінностей;

в) сукупність і послідовність психічних станів і процесів для вирішен­ня завдань.

У дітей уява інколи досягає меж, за якими губиться реальність і починається фантазія. Ці факти часто оцінюються дорослими як негативне явище чи шкідлива звичка. Дітей-мрійників дорослі називають брехунами, принижуючи цим ди­тячу гідність.

Пам'ять у творчої людини — це проекція прожитого життя в майбутнє у формі образів, думок і по­чуттів, якими вона володіє (нагадаємо діапазон гармонії від примітив­ного шаблона й стереотипу до “золотого перетину”, який може проек­тувати творчий процес). Отож, лише у творця пам'ять виконує природну функцію, тільки у нього вона – інструмент творчих дій, тобто інструмент, який стає гострішим під час роботи і вдосконалюється у творчості.

Психомоторика – одухотворена машина, якою рухає наша життєва сила (енергопотенціал). Ця машина не обмежена простором нашого тіла, і наша душа виходить у нескінченність простору й часу поза нами. Вона один із механізмів твор­чості й умова його розвитку. Думка і живий рух, дія й думка в нашому тілі неподільні. Якщо психомоторика не розви­нута, то продуктивність усіх ме­ханізмів творчості низька. Страждає процес утілення, а людина стає “ава­рійною”.

Брак енергії спрямовує вас у глиби­ну себе, у своє минуле. Енергія наша плинна: прибуває (ми її заробляємо) чи зникає (ми її витрачаємо); третього (“заморожено­го”) стану не буває. Енергія кумуля­тивна: локалізується у працюючому механізмі творчості, там, де перебо­рюється опір, накопичується, зосе­реджується в згустках (він росте, як мозоль: збільшується там, де взуття тисне найбільше).

Отже, наша енергія вимірюється в діапазоні: початок (нуль) – мертве тіло, не здатне до дії; й верхній рівень – максимум енергії тіла й душі, який є умовою творчого процесу – утворення натхнення.

Щоб механізм творчості почав працювати, ми маємо гармонійно розвивати всі його складові. Причому в оптималь­ному стані мають перебувати душа (мислення, почуття й уява), і тіло (енергопотенціал і психомоторика). Щоб не вводити себе в оману, попе­редимо відразу: ніяких компенсацій у цьому не може бути: 1) мислення, почуття та уява зна­ходять у дискомфорті нові завдан­ня; 2) психомоторика і мислення їх вирішують; 3) енергопотенціал дає життя діям (пізнавальним, моральним, естетич­ним).

Механізм творчості не має віку: на 6-му році життя він переходить із потенційного стану в активний і поступово набирає потужності впро­довж усього життя.

Не буває так, щоб якийсь ме­ханізм у живому організмі роками простоював без роботи і з ним нічо­го не трапилось. Якщо, наприклад, м'яз не діє хоча б два тижні, він втра­чає три чверті сили; якщо він не діє два місяці – атрофується. Якщо су­глоб зафіксувати нерухомо на три­валий час (через хворобу, важку трав­му тощо) – він закостеніє і перестане виконувати функцію суглобу.

5. Творчість.

Творчість – процес народження нового, дещо таке, що об'єктивно здійснюється у природі чи людині: у природі – зародження, зростання, визрівання; у людині – виникнення нових думок, почуттів чи образів, які потім стають безпосередніми регуляторами творчих дій.

Отже, зародження, зростання й визрівання психічних регуляторів, на відміну від конструювання, яке поєднує старе і відоме, – новий принцип дій творчої людини. Тому творчість – процес, у результаті якого виникає оригінальний продукт, об'єктивно цінний і самодостатній.

Творчість виявляється в тому, що людина стає здатною робити відкриття, винаходи і створювати художні образи. Суть у них одна. Рі­зняться між собою лише засобами проникнення у природу творчості.

5.1. Відкриття – процес і результат виявлення того, що існує в природі, суспільстві чи людині. Відкриття бувають: для себе – не знав і узнав; для близьких – це відкрив він; і відкриття для людства. Вони - рідкісна вдача. Про кожне з них одразу дізнається увесь світ. Але мож­на їх зробити і не помітити.

Отож, щоб творці могли розпізнати, що саме є відкриттям, наве­демо кілька прикладів: