кандидат психологічних наук,

докторант

(Інститут соціальної та політичної

психології АПН України)

 

 

З розвитком процесу збагачення соціальної і культурної структури сучасного мінливого суспільства на місці минулих ідеологізованих схем відбувається процес генерації інших моделей і форм впливу на особистість, яка виступає об'єктом і суб'єктом соціалізації в різноманітті навколишніх її моделей у множині як інституціональних, так і поза інституціональних структур. Це дозволяє визнати безперервність одночасного співіснування різних моделей соціалізації та їх сукупності (як соціально схвалюваних, суспільно бажаних, так і ні).

У даний момент інституціональнозакриті установи, які мають місце в соціальній реальності, майже не розглядаються в психологічній і соціально-психологічній науці як узагальнений, єдиний об'єкт дослідження, а психологічні особливості групового розвитку, особистості і життєдіяльності членів груп, що знаходяться в умовах відносної ізоляції від широкого соціуму, розцінюються як наслідки специфічних умов, властивих тому чи іншому конкретному виду закритих установ.

Аналіз уже накопиченого дослідниками багатого емпіричного матеріалу і тривале цілеспрямоване спостереження за життєдіяльністю деяких реально функціонуючих закритих установ дозволяють припустити, що найбільш правомірно говорити про визначений клас інституційно закритих спільнот, що закономірно формуються в різних установах закритого типу. До цих установ можуть бути віднесені такі, що принципово відрізняються одне від одного як за ознаками контингенту, так і за характером розв'язуваних у них завдань (наприклад, відмінність функціонального призначення та несхожі цілі воєнізованих навчальних закладів і підрозділів, професійно спеціалізованих навчальних закладів, режимних закладів для правопорушників, шкіл-інтернатів для реальних і “соціальних” сиріт та ін.).

У цілому аналіз соціально-психологічних і психолого-педагогічних досліджень, об'єктом яких були переважно закриті навчально-виховні установи, дозволяє прийти до висновку про те, що експериментально зафіксовані в таких працях психологічні особливості особистості і характер життєдіяльності груп у ситуації відносної ізоляції традиційно розглядаються як наслідки специфіки умов, властивих конкретному досліджуваному виду закритих закладів.

Вирішальним фактором, що визначає подібний вузько спрямований підхід до проблеми, є певна специфікація дослідницьких інтересів різних груп науковців, що цілеспрямовано працювали і працюють з конкретним контингентом випробуваних:

-    дитячі будинки і школи-інтернати для реальних і “соціальних” сиріт (Е.Виноградова, І.Дубровина, М.Лисина, В.Мухіна, Н.Неупокоева, А.Парафіян, Н.Рєпіна, С.Свириденко, Н.Толстих, Н.Шкопоров ін.),

-    професійно спеціалізовані інтернати (С.Алифанов, Л.Божович, В.Тихомирова, Л.Хохлова та ін.).

Поглиблення розуміння проблематики, що лежить у сфері свідомості особистості неповнолітнього, засудженого до позбавлення волі, спроба дослідити соціально-психологічний ресурс у галузі особистісних засад неповнолітніх, засуджених до позбавлення волі, становить завдання пропонованої статті.

Ізоляція індивіда від соціуму досі залишається оптимальним засобом покарання за здійснення кримінального злочину. Але, як і раніше, інститут відбуття покарання потребує ретельного перегляду його цілей і актуальних можливостей та пошуку дійсно впливових виправних заходів. Існуючі їх види і форми, на жаль, не вирішують проблему виправлення. Особливе місце в цьому контексті займає птання соціальної ізоляції неповнолітніх з метою покарання і перевиховання. Недосконалість існуючого інституту пенітенціарної системи виявляє себе в серйозній загрозі фундаментальній автономії індивіда, засудженого до позбавлення волі, цілісності його особистості. Радикальна зміна соціального контексту призводить до „статистично достовірного і клінічно значимого емоційного стресу” [6; 7], про що свідчить те, що досить великий відсоток неповнолітніх, які відбули покарання в місцях позбавлення волі, повторно вчиняють протиправні дії різного ступеня тяжкості.

З іншого боку, тотальна норматизація діяльності, побуту, спілкування лише підвищує імовірність порушень, викликає в засуджених стан постійної тривоги й напруги. Страх підсилюється очікуванням неминучого покарання за порушення. Не випадково на запитання „У якому психологічному стані ви перебуваєте тут найчастіше?” вихованці Прилуцької і Бережанської виховних колоній у переважній більшості відповідей із запропонованої низки понять, що позначають стани, виділили „втому”, „самотність”, „розгубленість”.

Кількість норм і правил та пов'язана з ними висока імовірність порушень ставлять ув'язнених у положення постійно винних: їх завжди є за що карати. Чекання можливого покарання для багатьох є нестерпним. У таких умовах неминучі деформації різних сфер психіки особистості засудженого, насамперед – ціннісно-потребової. Деякі цінності і потреби втрачають зміст узагалі, значущість інших – гіпертрофується, про що вже йшла мова у попередніх публікаціях автора.

У виховних колоніях, у стилізованих традиціях школи А.Макаренка широко використовується прийом колективної відповідаль­ності, хоча офіційно вона не передбачена інструкціями. У законі строго обговорений принцип індивідуалізації відповідальності. Однак, постійна публічність, внутрішня напруженість сприяють тому, щоб навіть локальний конфлікт став масовим. Завжди знайдуться очевидці, що відповідно до неписаних правил поведінки («по понятиям») не розповідають про події, свідками яких були, тому, звісно, стають порушниками. Разом з тим, система психолого-педагогічної підтримки таких неповнолітніх у соціальній інфраструктурі поки що малоефективна. Можна припустити, що традиційне психолого-педагогічне забезпечення установ закритого типу вичерпало свій ресурс.

У дослідженнях російських психологів останнього десятиріччя, присвячених близькій до нашої теми проблематиці [2; 7; 9; 13; 14 та ін.], простежується думка про те, що ніде суть політичної системи країни не знаходить своє відображення до такої міри, як у пенітенціарній установі. Ще десятиріччя тому така ідея цнотливому радянському читачеві могла здатися образливою. Сьогодні можна навіть поглибити цю ідею: чим ближче суспільство до тоталітарного, тим легше воно впізнає себе в співтоваристві ув'язнених. Цінність ідеї ще й у тому, що система придушення особистості приречена. Із загибеллю індивідуальності вона руйнується сама, тому що для реалізації власних цілей має потребу в збереженні якоїсь частки ініціативності. З іншого боку, збереження ініціативності спонукає до протесту, що протидіє досягненню цілей тотального примусу. На думку деяких авторів (важко сперечатися з ними), адміністрація місць позбавлення волі прагне зробити ув’язнених цілком залежними від своєї волі і роз’єднати їх таким чином, щоб вони, „немов атоми, оберталися тільки навколо влади-ядра і тяжіли тільки до неї”. Укладені (за офіційного термінологією – засуджені до позбавлення волі) – навпаки, прагнуть консолідуватися і, замкнувши у власному співтоваристві, відстояти незалежність. Чим суворіше режим відбування покарання, тим послідовніше є адміністрація у своїх зусиллях і тим енергійніша протидія з боку засуджених. Без урахування цієї „дії – протидії” важко зрозуміти організацію влади у виправно-трудових установах.

Соціальний конформізм є одним з дійових факторів адаптації особистості до соціальної системи, у тому числі її адаптації до умов різкої зміни життєвої ситуації, адаптації особистості в умовах різкої зміни соціального і культурного оточення. У боротьбі за виживання він є специфічним регулятором процесу соціальної адаптації до нових умов соціокультурного середовища, що дозволяє особистості змінюватися конгруентно змінам цього середовища, і також одна з його функцій – визволення від самотності та відчуження.

а) собі (внутрішній),

б) середовищу (зовнішній).

Пролонгована конформістська стратегія може зробити неможливою гнучку адаптацію особистості, сформувати схильність до систематичних похибок поведінки.

У попередніх роботах автора вже відзначалося, що інтрагрупові страти в найбільше інституціональнозакритих виховних установах помітно більш відособлені друг від друга, чим внутрішньогрупові статусні верстви в співтовариствах вихованців установ іншого типу. При цьому в режимних спеціалізованих виховних установах для неповнолітніх правопорушників неформальні права й обов’язки представників кожної з верств інтрагрупової ієрархії чітко визначені в неписаному зведенні правил і норм "іншого життя”. У дитячих будинках, школах-інтернатах і професійно спеціалізованих установах інтернатного типу також досить чітко виражене протистояння полярних верств, однак це не знижує інтенсивності спілкування їхніх представників між собою, тому що в закритих спільнотах цього типу щоденний тісний, хоча нерідко і конфронтаційний за своїм характером контакт кожного з кожним є нормою внутрігрупового життя, що визначено феноменом постійної публічності.

Має бути ретельно досліджена система інтерперсональних стосунків соціально депривованої групи в умовах дисциплінуючого впливу регламентацій (норм) інституціонально-закритих установ різного типу, мала група та пов’язані з її станом структурні характеристики, що відображають систему взаємовідносин індивідів, які виникають у групі. Особливої уваги заслуговують соціально-психологічні особливості ситуації розвитку інтерперсональних відносин, процес внутрішньо­групового структурування різновидів співтовариств у цих закладах, а також психологічні механізми та особливості конформуючого впливу соціальної депривації групи на становлення та соціалізацію особистості.

Необхідно виявити соціально-психологічні закономірності, що характеризують процеси специфічногогрупоутворення й особистісного розвитку в інституціонально-закритих установах різного типу, визначити соціально-психологічні закономірності конформації, що характеризує ці процеси, а також психологічну специфіку значущих стосунків, відносин, ставлень та взаємин особистості в умовах відносної ізоляції, розробити заходи та технології соціально адаптованого та особистісно зберегаючого формування особистості у кризовій життєвій ситуації.

 Проблема також полягає в необхідності визначити, які саме інтраперсональні зміни чиняться в умовах різкого змінювання життєвої ситуації людини, зміни її соціального та культурного оточення, коли перед особистістю постає проблема вибору мотивів, орієнтації власної поведінки, але ж і виникає можливість прояву авторегулятивних механізмів розвитку індивідуальності особи [3].

Такий погляд на проблему вимагає розробки комплексної методології вивчення соціально-психологічних закономірностей конформації, що характеризує процеси специфічного групоутворення й особистісного розвитку в групах закритих інституціональних закладів, розробки теоретичного і методичного апарату дослідження міжособистісних відносин у закритих установах різного типу; створення й апробації теоретичної та методичної моделі формування соціальноадаптивних, ціннісноорієнтованих та особистіснорозвиваючих відносин, що можуть бути реалізовані в організації психолого-педагогічної роботи в означених закладах.

Подібне дослідження мало б дозволити на ґрунті узагальнення та доповнення існуючих поглядів розробити концепцію соціально-психологічного знання про міжособистісні відносини у групах інституціональнозакритих закладів, визначити значущість і самостійність як об’єкта дослідження спільнот, які утворюються в умовах відносної ізоляції від широкого соціуму, теоретично усвідомити специфічну феноменологію ієрархізації учасників взаємодії, у створенні на ґрунті нового підходу комплексної теоретичної соціально-психологічної моделі суб’єктивної значущості соціальної поведінки у закритих групах.

Цільове використання знань про соціальну ситуацію розвитку групи і особистості в умовах відносної ізоляції забезпечило б прогностичний підхід до аналізу негативних соціально-психологічних факторів впливу депривованих спільнот, які зумовлюють перешкоджання адекватної адаптації їх членів у соціумі, а також створення комплексної програми психодіагностичних та корекційних заходів з відповідною підготовкою науково обґрунтованих рекомендацій щодо запобігання функціонально-рольовим деформацям, особистісної організації соціальної поведінки та пом’якшення і компенсації впливу референтних груп за межами інституціонально-закритих установ.

Система перевиховання неповнолітніх у виховних закладах закритого типу в сучасних умовах малоефективна також і з педагогічної точки зору, тому що достатньо великий процент неповнолітніх, які відбували покарання в місцях позбавлення волі, повторно здійснюють протизаконні дії. Зрозуміло, що дане явище, як правило, в першу чергу пояснюється соціально-економічними факторами.

Акцентування уваги на діяльності інституту “виправлення” осіб, що відбувають покарання за вчинені злочини, викликано пошуком оптимального механізму покарання і виправлення, ступеня співвідно­шення суспільного й ізольованого життя засуджених до позбавлення волі.

 

1.        Абрамкин В., Чижов Ю. Как выжить в советской тюрьме. –Красноярск: Восток, 1992. – 186 с.

2.        Андреева Г. М. Социальная психология. – М.: Изд. МГУ, 1996. – 426 с.

3.        Асмолов А.Г. Психология личности. – М.: Изд. МГУ, 1990. – 367 с.

4.        Багрецов С.А. и др. Диагностика социально-психологических характеристик малих груп. – СПб.,1999. – 638 с.

5.        Башкатов И.П., Фицула М.Н. Основы исправления и перевоспитания несовершеннолетних осужденных в воспитательно- трудовых колониях. – К.: Рад школа, 1984. – 324 с.

6.        Бєлавіна Т.І., Мельников О.В., Шендеровський К.С. Зона особливої уваги. – К., 2003. – 75 с.

7.        Бєлавіна Т.І. Міжособистісні відносини в умовах соціальної депривації // Соціально-психологічний вимір демократичних перетворень в Україні / За ред. Максименка С.Д., Циби В.Т., Шайгородського Ю.Ж та ін. – К.: Український центр політичного менеджменту, 2003. – С.357-369.

8.        Бєлавіна Т.І. Соціальна дезадаптація молоді: Чинники та умови. – К.: Знання,  2004. – 147 с.

9.        Беличева С.А. Основы превентивной психологии. – М.: РИЦ Консорциума «Социальное здоровье России», 1993. – 199 с.

10.     Бех І.Д. Відповідальність особистості як мета виховання // Початкова школа. – 1994. – №9-10. – С.5.

11.     Беца О. Соціальна адаптація осіб, звільнених із місць позбавлення волі // Соціальна політика і соціальна робота. – 2002. – №2. – С.5-15.

12.     Ващенко И.В., Белавина Т.И. Основы конфликтологии: Учебное пособие. – Харьков: РИП Оригинал, 1997. – 136 с.

13.     Гилинский Я.И. Кризис системы уголовных наказаний // Социологические исследования. – 1992. – №8. – С.21-23.

14.     Голицын В.Б. Особенности потребностно – мотивационной сферы лиц с отклоняющимся поведением: Дис. ... к. психол. н. – Ленинград, 1985. – 190 с.

15.     Криминология о неформальных молодежных объединениях. – М.: Юридическая литература. 1990. – С.247-250.

16.     Криминология. Исправительно-трудовое право. История юридической науки. – М.: Наука, 1977.

17.     Лангмейер Й., Матейчек З. Психическая депривация в детском возрасте. – Прага: Авиценум, 1984. – 334 с.

18.     Макаренко А.С. Методика організації виховного процесу: Педагогічні твори в 7 тт. – М.: Педагогіка, 1983. – С.267-330.

20.     Морогин В.Г., Залевский А.Л.. Ценностно-потребностная сфера личности осуждённых, которые пережили смертный приговор // Психологический журнал. – 1999. – Т.20.  – №2. – С.73-81.

21.     Олейник А.Н. Тюремна субкультура в Росії: від повсякденного життя до державної влади. – М.:ИНФРА – М., 2001. – 418 с.

22.     Петровский В.А. Психология неадекватной активности. – М.: ТОО Горбунок, 1992. – 224 с.

23.     Психологія життєвої кризи / Відп. ред. Т.М.Титаренко. – К.: Агропромвидав України, 1998. – 348 с.

24.     Росс Л., Нисбет Р.Человек и ситуация: Уроки социальной психологии. – М.,1999. – С.100-119.

25.     Синьов В.М. Індивідуальні та типологічні особливості неповнолітніх засуджених, які перебувають у місцях позбавлення волі // Соціальна робота з неповнолітніми, які перебувають у місцях позбавлення волі / За ред. Синьова В.М. – К.: Знання. 2003. – 222 с.

26.     Соціальна робота з неповнолітніми, які перебувають у місцях позбавлення волі / За ред. В.М.Синьова – К.: Агропром. видав. України. 2003. – 222 с.

27.     Фернхем А., Хейвен П. Личность и социальное поведение. — СПб.: Питер, 2001. — 368 с.

29.     Шупилов В.П. Система виконання покарання в США. – М. ГУИТУ МВС СРСР, 1977. – 78 с.

30.     Яковенко И.Г. Институциональные и стихийные факторы в процессах социализации // Молодежный ренессанс. – М.: Прогресс, 1990.– С.43-52.