доктор психологічних наук

(Інститут психології ім.Г.С.Костюка АПН України, м.Київ)

 

Визначити початок і кінець людської цивілізації намагалися теологи, філософи та науковці. Згадаймо, приміром, християнську концепцію часу, яка ґрунтується на юдейській теорії про розподіл часу за днями творіння: час існування світу порівнювався з тижнем його творення. Оскільки тисяча років для Бога, “немов день той вчорашній, що проминув” (Книга Псалмів, 90:4), тобто як день єдиний, то шість днів творення світу відповідають шістьом тисячоліттям, по завершенні яких скінчиться земна історія. Шосте тисячоліття існування світу вважали часом його глибокої старості. У сьомий день Бог відпочивав, і у сьомому тисячолітті він відпочиватиме. Оскільки вважалося, що наступний день починався з вечора, то, відповідно, восьма тисяча років мала початися з влади антихриста. Із світанком восьмого дня Син прийде на Суд. Таким чином, точна дата кінця світу, вирахувана християнськими теологами, припадала на 7000-й рік із дня сотворіння світу – 1492 рік від народження Христа. Вирахувавши число грецького імені Христа (Х = 600; Р = 100; І = 10; Σ = 200; Т = 300; О = 70; Σ = 200. Сума – 1480), вважали, що у 6980 році (1472 р. н. д.) повинна була зникнути християнська віра. Наступні двадцять років мали бути роками беззаконня, оскільки в цей час на землю мав прийти антихрист. На основі деяких апокрифічних текстів вираховували не тільки рік, але й місяць і навіть день кінця світу. Апокаліпсис мав настати 21 березня 1492 року, у п’ятницю.

Незважаючи на певну штучність та малу прогностичну спроможність не лише вищенаведеної, а й більшості існуючих філософських чи наукових футурологічних теорій, не варто обминати увагою їхній потужний вплив на соціально-психологічний стан суспільства: можна сприймати чи не сприймати передбачення сучасних учених про вичерпання земних ресурсів через 500 років, але таке передбачення мобілізує людство як на пошуки додаткових джерел енергії, так і на економне її використання. 

Чи має психологія належні підстави долучитися до розробки футурологічних сценаріїв розвитку земної цивілізації? Ми ствердно відповідаємо на це питання [1 – 12]. У ході виконання науково-дослідної роботи з проблеми “Вивчення взаємодії онто-, філо- та культуроге­нетичних детермінант психіки людини” (державний реєстраційний номер 0100U000093) нами проголошено положення про те, що закономірності людського онтогенезу можуть слугувати ключем до віднаходження закономірностей розвитку людської цивілізації. На чому ґрунтується така гіпотеза?

Свого часу ми вже висловлювали незгоду із твердженням про те, що індивідом людина народжується [14-17]. Насправді, щоб новонароджене дитя стало індивідом, має пройти порівняно тривалий період індивідуації, що охоплює кризу новонародженості, яка триває приблизно один місяць і пов’язана з переходом організму дитини від паразитарного типу існування у материнській утробі до фізично самостійного, але фізіологічно залежного від опіки з боку дорослих, насамперед матері, функціонування [17]. Індивід постає на верхній межі періоду літичного (стабільного) розвитку організму. Якщо для нижньої межі цього періоду (вихід із кризи новонародженості) характерне досягнення дитиною первісної ваги, із якою вона народилася, поява зорового та слухового зосередження, комплексу пожвавлення, первинна адаптація до навколишнього світу тощо, то згодом відбувається надзвичайно інтенсивний розвиток сенсорних систем організму, виникнення акту хапання – першої організованої, цілеспрямованої дії. Індивід постає як результат кризи одного року. Замість попереднього повного симбіозу, злиття дитини й дорослого з’являються двоє – дитина й дорослий. Таким чином, вихід із кризи одного року є початком літичного періоду індивідного розвитку – плавних, тривалих змін, народження індивідного “порядку” з організмового “хаосу”.

Спинімося детальніше на характеристиці складного взаємозв’язку порядку і безладу (хаосу) в природі, суспільстві, психіці людини [18-19]:

·    хаос як засіб виходу системи на тенденцію самоструктуралізації відкритого нелінійного середовища;

·    хаос як засіб синхронізації темпів еволюції підсистем усередині складної системи і, отже, засіб збереження її цілісності;

·    балансування на межі хаосу як засіб підтримання складної організації (самоорганізована критичність);

·    хаос як чинник пристосування до мінливих умов зовнішнього середовища;

·    частка внутрішнього хаосу системи як необхідний додаток до зовнішнього управління, контролю, планування, як засіб самоуправління складної системи;

·    хаотичність, розкиданість, різноманітність елементів як основа досягнення їхньої єдності, організації (єдність через різноманітність як принцип теорії систем, порядок через хаос, порядок через шум, організуюча випадковість);

·    випадання у хаос як засіб виходу з еволюційного глухого кута;

·    хаос як стимул, поштовх еволюції; спонтанність як життєвий порив;

·    хаос як чинник оновлення складної організації.

Етимологічно й у міфологічних образах хаос означав зяючу безодню, розверзту прірву, споконвічну темряву, глибинну нерозділеність і недиференційованість. В „Оксфордському словнику англійської мови” сказано, що слово “chaos” має грецьке походження й означає всяку обширну безодню або прірву, пустий простір, початковий стан всесвіту.

Таким чином, хаос – деякий віртуальний світ, клубок потенцій, безодня потаємних можливостей світу. Хаос – стихія, яка містить у собі нескінченну можливість форм, а порядок – реалізація, з’ява, опредметнення у бутті однієї або кількох із цих форм.

Хаос у філософському сенсі – це безлад, протилежністю якого є порядок.

Хаос у фізичному сенсі не тотожний безпорядку і не є протилежністю порядку. Хаос у складних системах найрізноманітнішого походження, які вивчаються в теорії хаосу і в теорії самоорганізації, завжди відносний. Він містить у собі відносну міру хаотичності й упорядкованості. Хаос певним чином організований. Він не є безструктурним. Це детермінований, або динамічний, хаос.

Хаос є необхідним для виходу складної системи на одну з можливих структур-атракторів у момент нестійкості цієї системи, тобто у точці біфуркації, початку розгалуження шляхів еволюції системи. Хаос лежить в основі механізмів поєднання відносно простих структур у складні, механізмів узгодження їхньої коеволюції. У цьому випадку хаос стає засобом ускладнення організації та гармонізації темпів розвитку різних фрагментів складної структури. Хаос на мікрорівні необхідний для виникнення єдиного темпу розвитку системи завдяки синхронізації процесів у різних її підструктурах. У контексті нашої праці важливо наголосити, що хаос може слугувати механізмом перемикання, зміни різних режимів розвитку системи, опосередковувати перехід від однієї відносно стійкої структури до іншої. Хаос замикає цикли взаємопереходу процесів диференціації-інтеграції, режиму спаду інтенсивності процесів і розтікання від центру (диференціація) і режиму зростання їхньої інтенсивності й стікання до центру (інтеграція), що протилежні за своєю суттю і взаємодоповнюють один одного. Як складнодиференційована, так і складноінтегрована структури приречені на розпад на висоті свого розвитку, а тому хаос постає як засіб боротьби зі смертю системи. Мається на увазі, що хаос як засіб гармонізації складної структури, який з’єднує прості структури всередині складної, саме цей хаос має властивість поблизу точки граничного ускладнення системи перетворитись на засіб спрощення й деградації системи. Ця властивість хаосу засвідчує його дуалістичну природу, глибоку спорідненість із міфологічним дволиким Янусом.

Знову повернімося до новонародженої дитини. Здається очевидним, що людина з’являється у світ обмеженою рамками тілесності, Подальший її розвиток можна умовно розглядати як певну траєкторію руху по спіралі, що має, скажімо, форму “равлика Паскаля” у полі дії атрактора тілесності. Скориставшись відображенням Пуанкаре, яке дає змогу зробити наочними траєкторії подібних ліній руху у багатовимірному просторі, використовуючи простори меншої розмірності, можна зобразити неперервну лінію розвитку у вигляді окремих, тобто дискретних, точок х₁, х₂ … х_n. Виявилося, що між отриманими таким чином послідовними точками х може існувати певна залежність. Наприклад, координата точки х₄ на четвертому витку спіралі може бути у а разів більшою, ніж на третьому витку. Ми вважаємо, що є досить підстав для припущення, що у випадку застосування відображення Пуанкаре до аналізу лінії життєвого шляху людини координати х_n можуть позначати кризові періоди розвитку людини, перехід від одного якісно своєрідного етапу психічного розвитку до іншого. 

А чи існує і в чому полягає така залежність між указаними координатами х_n, якщо вони належать до множини, яка задає роки життя конкретної людини?

Український психолог В.Клименко вважає [21-22], що така залежність є і цю залежність можна виразити числами Фібаначчі та пропорцією “золотого перетину”. Нагадаю, що ряд Фібаначчі має такий вигляд: 0, 1, 1, 2, 3, 5, 8, 13, 21, 34, 55, 89 і т. д., де кожне наступне число є сумою двох попередніх. В.Клименко наголошує, що йдеться про “прогресивні зміни в людині, що нормально народилась і нормально, природно розвивається, яка не має спадкових хвороб і травм мозку” [22, с.115]. В іншому випадку матимемо спотворення числового ряду, порушення “божественної пропорції”, “золотого ділення” х_n на x_n+1, що має завжди дорівнювати 0,618. Характеристики пропонованих періодів і точок біфуркації, що їх розділяють, числові значення яких отримано на основі ряду Фібаначчі, практично збігаються з межами періодів вікового розвитку, виділених нами емпіричним шляхом [15-16].        

Особливість періодизації психічного розвитку на основі чисел Фібаначчі полягає у безглуздій з практичного боку можливості вираховувати нескінченну кількість членів ряду з огляду на смертність людини й кінечність людського існування.

У цій ситуації майже єдиним коректним застосуванням віднайденої закономірності з використанням всієї потужності ряду Фібаначчі може бути застосування її щодо єдиної у земній історії безсмертної людини – Ісуса Христа. Така процедура правомірна ще й з огляду на те, що християнська церква розглядається теологами як земне тіло Христа, а тому можемо розглядати і тлумачити “божественну пропорцію” та числа Фібаначчі, починаючи з 55, в аспекті поворотних віх історії християнства. Для початку окреслимо всі доступні на цей час для неспекулятивного аналізу члени ряду Фібаначчі. Ними, на нашу думку, можуть бути 55, 89, 144, 233, 377, 610, 987, 1597, 2584. З огляду на те, що християнське літочислення починається від народження Христа, вказані числа позначатимуть роки нашої доби.

Зазначимо, що історія християнства перших століть нашої доби досить погано документована, а тому сподіватись на точний збіг події й року, вирахуваного з опорою на числа Фібаначчі, на початку нашої доби було б не зовсім доречно.

Нагадаю, що раннє християнство мало суто єврейський характер і перші кроки у своїй місіонерській діяльності Ісусові послідовники зробили в середовищі єврейства. Апостол Петро та брат Ісуса Яків намагалися переконати своїх співвітчизників-євреїв у Єрусалимі, що Ісус був месією, якого вони не впізнали. Першим, хто заявив, що послання Ісуса було вселенським, що він звертався до всього людства, а не тільки до євреїв, богообраного народу, був апостол Павло (близько 55 року нашої доби). Зробивши такий висновок (перша біфуркація в історії християнської церкви), Павло визнав за свій обов’язок понести Ісусове вчення до греків, римлян та інших язичників.

Друга біфуркація (89 рік) відбулась після єврейського повстання 66-73 років, жорстоко придушеного римлянами. Після цієї події євреї-християни перестали ходити до синагог, а подекуди їх перестали туди допускати. Так завершився період, у якому християни жили й мислили, дотримувались звичаїв та законів, що їх сучасники вважали суто єврейськими, включно з практикою обрізання, дотримання певних обмежень у їжі та культом Храму.

З того часу і аж до наступної біфуркації (233 рік) незначні непорозуміння між християнами та їхніми сусідами-язичниками не являли серйозної загрози для релігії. Історик християнства Лінч зазначає: ”Від Ісусової смерті й десь до року 248-го християни жили у відносному мирі, позначеному загальною нелюбов’ю та окремими ворожими діями з боку сусідів” [23, с. 25]. Різниця у 15 років між датою, вказаною істориком, і вирахуваною на основі чисел Фібаначчі, здається нам не досить значною тому, що вказати точні історичні межі відносного миру чи початку гонінь є справою непростою. Ускладнює справу й те, що вчений чернець Діонісій Маленький, очевидно, помилився на чотири – сім років, обчислюючи дату народження Христа, яку взято за відправну точку сучасної системи літочислення [23].

Хрещення Русі, 988 рік спрямували нашу увагу на нашу багатостраждальну батьківщину. А куди поведе наступна дата – 1597 рік?

Як не “україноцентрично” це прозвучить, але цю точку поліфуркації ми пов’язуємо з Берестейською унією. Був це початок об’єднання Сходу і Заходу [24 – 28] чи початок реформації, чи якихось інших, невідомих нам інтеграційно-диференційних процесів (початок кінця історії земного християнського світу?) – про це дізнаються люди, які житимуть у 2584 році...

 

1.        Чепа М.-Л.А. Квазиголографичес­кие принципы информаци­онно-энер­гетической регуля­ции психической деятельности чело­века // Информативность би­ологически актив­ных то­чек, приборные ме­тоды их определе­ния и эффектив­ность медико-технических исследо­ваний. – Харь­ков, 1981. – С.61-63.

2.        Чепа М.-Л. А. Енергоінформаційні чин­ники забезпечення ефекти­вності і надійно­сті діяльно­сті людини-оператора // XI З’їзд Українсь­кого фізіологічного то­вариства: Тези доп. – К.: Наукова ду­мка, 1982. – С.438-439.

3.        Чепа М.-Л. А. Взаимосвязь информа­ци­онных и энергетиче­ских характеристик по­знавате­льных процес­сов // Проблемы психо­физи­ологии. Диагнос­тика нару­шений и восс­тановление психичес­ких функций че­ловека. Тез. науч. сообщ. сов. психологов к VI Всес. съезду Об-ва пси­холо­гов СССР. – Мо­сква, 1983. – С.47.

8.        Чепа М.-Л.А. Историко-логический гене­зис материалисти­ческих взглядов на психофизиологичес­кую про­блему // Практична психо­логія і школа. – Київ-Луцьк, 1992. – С.102-113.

10.     Чепа М.-Л.А. Застосування психосинергетики для проекту­вання закономірностей розвитку людини // Соціальні технології: актуальні проблеми теорії і практики. Міжвузівський збірник наукових праць. Випуск 19. – Одеса, 2002. – С.128-131.

11.     Чепа М.-Л.А. Психосинергетичні чинники безпечного роз­вит­ку та саморозвитку людини // Освіта як фактор національної безпеки. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції 20 грудня 2002 року. – К., 2003. – С.361-370.

12.     Чепа М.-Л.А. Психосинергетичні моделі розвитку людини // Психологічні проблеми суспільства епохи трансформації. Матеріали українсько-польської конференції. Львів, 19-21 вересня 2003 року. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2003. – С.78-79.

13.     Психология человека от рождения до смерти. – СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. – 656 с.

14.     Чепа М.-Л.А. Проблеми загальної психології: шляхи розвит­ку ідей Г.С.Костюка // Наукові записки Інституту психології ім. Г.С.Кос­тюка АПН України. – Вип. 20. Част. ІІ. Розвиток ідей Г.С.Костюка в сучасних психологічних дослідженнях. – К., 2000. – С.194-202.

16.     Чепа М.-Л.А. Самореалізація людської самості: віковий аспект // Людина у світі духовної культури. Матеріали міжнародної наукової конференції 17.05. – 18.05.2002. – К., 2002. – С.50-52.   

17.     Чепа М.-Л.А. Розвиток людини як результат диференціації та інтеграції психічних процесів // Проблеми загальної та педагогічної психології: Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України. – К., 2003. – Т. V. Ч. 2. – С.284-291.

18.     Синергетическая парадигма. Нелинейное мышление в науке и искусстве. – Москва: Прогресс-Традиция, 2002. – 496 с.

19.     Синергетическая парадигма. Человек и общество в условиях нестабильности. – Москва: Прогресс-Традиция, 2003. – 584 с.

20.     Лосев А. Ф. Хаос // Мифы народов мира. – Т.2. – М., 1982.

22.     Загальна психологія: Підруч. для студентів вищ. навч. закладів / С.Д.Максименко, В.О.Зайчук, В.В.Клименко, В.О.Соловієнко; За заг. ред. акад. С.Д.Максименка. – К.: Форум, 2000. – 453 с. 

24.     Чепа М.-Л.А. Окцидентально-орієнтальне тло української етнопсихогенези // Актуальні проблеми психології. – Т.І. Ч.3. – К.: 2002. – С.169-176.

25.     Чепа М.-Л.А. Україна – «Золоті Ворота» Сходу і Заходу: психологічні підстави українського месіанізму // Проблеми загальної та педагогічної  психології.  Збірник  наукових праць Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України. – К., 2002. – Т. ІV. Ч. 2. – С.297-309.

26.     Чепа М.-Л.А. Між Заходом і Сходом: психогенеза української етнічності // Наукові записки Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України. Вип. 22. – К.: Нора-принт, 2002. – С. 306-312.

27.     Чепа М.-Л.А. Синтеза Сходу і Заходу – архетипова доля української нації // XXI століття: альтернативні моделі розвитку суспільства. Матеріали міжнародної наукової конференції 30-31 травня 2002 р. – К., 2002. – С.276-280.

28.     Чепа М.-Л.А. Функціональна асиметрія мозку як чинник соціопсихогенези цивілізацій східного і західного типів // Соціально-психологічний вимір демократичних перетворень в Україні. – К.: Український центр політичного менеджменту, 2003. – С.99-109.