ПРО ДЕЯКІ ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ У ДИФЕРЕНЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ ОСОБИСТОСТІ

к.психол.н., доцент.

(Академія прикордонних війск, м.Хмельницьк)

 

Вивчення особистості було і залишається центральною темою в психологічній науці. Чим би не займався психолог: дослідницькими пошуками або рішенням прикладних задач, психокорекційною роботою або психологією реклами, він, так чи інакше, явно або імпліцитно, діє в рамках якогось теоретичного конструкта особистості. На сьогоднішній день існують десятки відповідних теорій, однак, не можна з упевненістю сказати, що їхня постійно зростаюча кількість пропорційно покращує якість розуміння особистості. Скоріше навпаки, ентропічне збільшення точок зору супроводжується наростанням когнітивного хаосу і це свідчить про те, що сучасна психологічна наука (у зазначеній сфері) ще навіть не на півдороги до мети. Побудова нових теорій особистості, як і модернізація уже відомих, як правило, здійснюється подвійно: відповідно до індуктивної або дедуктивної стратегії. Розглянемо обидва зазначених варіанти.

Перший – припускає використання в інтересах диференціальної психології можливостей психодіагностики. Вирішення проблеми надійності джерел психодіагностичної інформації щодо особистості привело до диференціації методів збору відповідних даних. У цьому зв'язку прийнято говорити про “L”-, “Q”- і “T”-дані. Якщо “L”-дані (від “life record data”), як правило, одержують завдяки оцінкам експертів, то “Q”-дані (від “questionnaire data”) отримуються шляхом використання методу самооцінок. Валідність і достовірність “L”- і “Q”-даних залишають бажати кращого через їхню низьку резистентність щодо різного роду викривлень, похибок тощо. Найбільш точними прийнято вважати “Т”-дані (від “objective test data”) [1], одержувані за допомогою, так званих, об'єктивних тестів у контрольованій експериментальній ситуації. При цьому, “об'єктивність досягається дотриманням наступних двох вимог: 1) накладеням обмеження на можливості викривлення тестових оцінок; 2) наявністю об'єктивного способу одержання оцінок по реакції досліджуваного. Виконання першої вимоги досягається таким конструюванням тестів, щоб досліджуваним було неясно, які сторони їхньої поведінки будуть вивчатися. Друга вимога об'єктивізації результатів тестування покликана зменшити суб'єктивні викривлення, що внесені в тестову процедуру самим експериментатором. Це досягається розробкою строго формалізованих процедур одержання тестових оцінок, що дозволяє отримувати однакові результати всіма психологами незалежно від їхніх симпатій і рівня майстерності” [1, с 12-13, 16].

Очевидно, що “Т”-дані є дійсно більш надійні, порівняно з “L”- і “Q”-даними. Однак, чи надійні вони в принципі і якщо так, то наскільки? Адже тест є складовою психодіагностичної процедури, яка сама по собі вносить зміни в природню поведінку особистості. Застосування тесту явно або приховано стимулює особистість до того, щоб одержати певні реакції, які підлягають обробці і наступній інтерпретації. Отримана інтерпретація, в одних випадках, покликана дати уявлення про індивідуальні особливості людини для того, щоб співвіднести їх з якимось критерієм, набором вимог. В інших – пояснити актуальну поведінку (стан) особистості для того, щоб прояснити ситуацію або розробити шляхи ефективної взаємодії з нею. У третіх випадках дати прогноз поведінкових реакцій досліджуваного в конкретних умовах і т.і. Перелік цілей психодіагностичного вивчення особистості відкритий, але усі вони об'єднані єдиною структурою діяльності психолога, який або вилучає особистість з її природного контексту, або ж значно вклинюється в нього. Існуючі ж винятки (наприклад, приховане психодіагностичне спостереження за поведінкою індивіда в “природних” для нього умовах, які насправді є експериментальною ситуацією), по-перше, не можуть бути однозначно віднесені до джерел “Т”-даних за визначенням (експериментальна ситуація не контролюється, вона тільки задається). По-друге, такі психодіагностичні заходи досить трудомісткі в плані їхньої підготовки і проведення, а також вони далеко не завжди можуть бути реалізовані в силу об'єктивних причин.

Отже, суть практично будь-якого тесту, на концептуальному рівні, зводиться до того, щоб у більшій або меншій мірі порушити психологічну (а в ряді випадків психофізіологічну) рівновагу індивіда і вивчити яким чином відбувається відновлення гомеостазису. Здавалося б, що “Т”-дані “одержують у результаті об'єктивного виміру поведінки (вербальної, невербальної, соціальної й індивідуальної) без звернення до самооцінок або оцінок експертів. При всьому різноманітті об'єктивних тестів у всіх випадках створюються спеціальні мікроситуації, що сприяють вияву основних властивостей особистості” [1, с.12].

На наш погляд, такі ситуації апріорі суб’єктивують результати тестування. По-перше, зазначена “мікроситуація” буде завжди “менше”, а ніж психологічне життя індивіда, закономірності якого нас цікавлять. У зв'язку з цим виникає питання про те, чи адекватно екстраполювати отриману в умовах “мікроситуації” реакцію на особливості структури досліджуваної особистості вцілому. По-друге, “мікроситуація” реалізується в діагностичному дослідженні психологом, тобто суб'єктом із властивими і йому індивідуальними особливостями, що вносять свої корективи в процес підбору конкретного прийому або способу “об'єктивізації” результатів тесту. З урахуванням цього не можна не актуалізувати проблему існування методики підбору “мікроситуацій” виходячи не тільки з цілей психодіагностичного дослідження, але і з властивостей особистості психодіагноста. І, нарешті, по-третє, в основі будь-якої “мікроситуації” лежить певний психодіагностичний прийом, що, спирається на той або інший підхід до вивчення особистості. У свою чергу методологічний погляд на процес дослідження особистості є прерогативою диференціальної психології.

Таким чином, психодіагностика, що “...розробляє методи виявлення і виміру індивідуально-психологічних особливостей особистості” [2, с.142], не може вийти із заданих диференціальною психологією теоретико-концептуальних обмежень і надати надійні принципово нові емпіричні дані, придатні для створення адекватної теорії особистості. У цьому зв'язку ми пропонуємо говорити про “ефект психодіагностичного викривлення”у диференційно-психологічних дослідженнях з індуктивною стратегією. У свою чергу, вихід з проблемної ситуації нами вбачається в пошуку дійсно об'єктивної інформації про особистість, яку, за аналогією із “L”-, “Q”- і “T”-даними, позначимо, як “R”-дані (від “objective reality data”).у диференційно-психологічних дослідженнях з індуктивною стратегією. У свою чергу, вихід з проблемної ситуації нами вбачається в пошуку дійсно об'єктивної інформації про особистість, яку, за аналогією із “L”-, “Q”- і “T”-даними, позначимо, як “R”-дані (від “objective reality data”).

Психодіагностичне викривлення в диференційно-психологічних дослідженнях, з методологічної точки зору, цілком закономірно, тому що індукція як науковий метод є логічним висновком у відношенні об'єкта досліджуваної сфери, який (висновок) ґрунтується на обмеженому числі суджень про об'єкт. Прийнято вважати, що індуктивною крапкою відліку є емпіричні дані (виміри). Однак, ідентифікація, селекція і безпосередній добір досліджуваних змінних апріорі здійснюється у вже заданих теоретико-методологічних рамках. Таким чином, індуктивна стратегія диференційно-психологічного дослідження не відповідає традиційному уявленню: “емпіричні виміри” - “теоретичні судження”. Більш адекватна схематизація індукції: “емпіричні виміри/наявна теоретична база” - “нові теоретичні судження”.

Розглянемо другий варіант побудови теорії особистості – з опорою на дедуктивну стратегію. Під дедукцією розуміється отримання тези з гіпотез у силу логічного умовисновку. Якщо підгрунтя гіпотези аксіоматичне, то окремий випадок або теза дедуктивно доводиться або виводиться на основі прямої закономірності (якщо ..., тоді...): “наявна теоретична база/умови її застосування” - “гіпотеза у відношенні конкретного випадку”. Аксіома тут є передумовою виведеного судження, а тому справедливо стверджувати про “ефект викривлення” і у випадку дедуктивної стратегії побудови диференційно-психологічних досліджень. Проілюструємо наш висновок за допомогою прикладу.

Так, сучасна теоретична база диференціальної психології містить ідею про те, що, очевидно “... існують два основних напрямки досліджень особистості: підхід на основі виділення рис особистості і типологічний підхід. Перший припускає існування кінцевого набору базисних якостей і особистісні відмінності визначаються ступенем їх виразності. При типологічному підході виходять з постулату, що тип особистості є цілісним утворенням, який не зводиться до комбінацій окремих особистісних факторів. Обидва підходи призначені для формування понятійного апарату, що систематизує інформацію про індивідуальні відмінності.

Риси поєднують групи тісно пов'язаних ознак і виступають як деякі інтегральні характеристики, що узагальнюють інформацію, яка міститься у певній групі ознак. Число рис визначає розмірність особистісного простору. Типи поєднують групи схожих досліджуваних і складають інший набір пояснювальних понять, де під ім’ям поняття виступає назва відповідного типу. А зміст розкривається за допомогою опису типового або середньостатистичного представника. Таким чином, підхід на основі рис вимагає групування особистісних ознак. А підхід на основі типів – групування досліджуваних” [1, с.18].

Проаналізуємо психологію викладених аксіоматичних підходів у диференційно-психологічних дослідженнях особистості. У першому випадку дослідницька стратегія зосереджується на особистості, що апріорі має складну внутрішню структуру. Динаміка складових й обумовлює її (особистості) классифікаційно-дослідницьку ідентичність. При цьому, імпліцитно ігноруються всі можливі фактори, що мають зовнішню локалізацію стосовно досліджуваної особистості (наприклад, соціально-психологічні). Не можна не звернути увагу на ексклюзивність однобокого інтроспективного характеру підходу на основі виділення рис. Ця однобокість, на наш погляд, обумовлена інтровертними [3] особливостями самих авторів-розроблювачів підходу на основі виділення рис і тих дослідників, що віддають перевагу даній методології.

У другому випадку дослідницька стратегія симпліфікує (спрощує) особистість до константного стану. При цьому не вказується, але імпліцитно передбачається наявність певних факторів, що мають позаособистісну, у даному випадку – зовнішню локалізацію. Ці фактори, напевне, і групують досліджуваних за типами. У рамках типологічного підходу виявляється догмат екстравертної психології.

Для перевірки викладених гіпотез нами було проведено порівняльне дослідження відповідних індивідуально-психологічних особливостей учених-дослідників (лікарів, психологів, педагогів, соціологів) і використовуваних ними на практиці диференційно-психологічних підходів. При цьому, підходи оцінювалися на підставі результатів аналізу обраної методології і розробленої методики дослідження у кожному конкретному випадку. А приналежність до інтровертного або екстравертного типу визначалася за допомогою методики Кейрсі і тесту Айзенка. Усього на даний момент вивчено 92 випадки.

Під час першого узагальнюючого наближення, стійких статистично значущих взаємозв'язків між отриманими групами даних виявлено не було. Навіть представники “загострених” типів психічних установок (інтроверсія або екстраверсія) використовували різні підходи в статистичних пропорціях, що не перетинають межу достовірної значущості. Тоді, оскільки дослідження первісно спиралося на типологічний підхід, нами у розвиток латентної ідеї про зовнішні фактори були вжиті додаткові заходи з диференціації умов, за яких досліджувані вибирали ту або іншу диференційно-психологічну стратегію. Для цього використовувався метод семантичного диференціала. Так, умови оцінювалися крізь призму того, як вони впливали на процес сприйняття респондентами своєї роботи, тобто, проведених досліджень. В одних випадках ці дослідження реалізовувалися на основі типологічного підходу, в інші – у рамках підходу на основі виділення рис.

Для безпосередньої оцінки умов використовувалися шкали: “приємний-неприємний”, “творчий-рутинний”, “складний-простий”, “суб'єктивно значимий – суб'єктивно індиферентний” і т.і. Викладене здійснювалося в рамках бесіди, у процесі якої також прояснялися і фіксувалися значущі для актуального дослідження питання (наприклад, мотиви респондентів), а також інші аспекти, що об'єктивно складно алгоритмізуються (наприклад, з'ясовувалися об'єктивні обставини, що передували тому або іншому дослідженню).

При цьому, з метою “врівноважування” факторного простору, що нами вивчався і задля уникнення концептуальної однобокості також був розширений і перелік досліджуваних індивідуальних особливостей респондентів (підхід на основі виділення рис особистості). Для зазначених задач був обраний тест Германа Роршаха [4], оскільки він не тільки містить у діапазоні досліджуваних особистісних характеристик параметри, тотожні інтроверсії і екстраверсії (екстратензії), але і дозволяє судити про ступінь представленості в особистості кожної з рис, а також про динаміку їх різнорівневої взаємодії. А саме, у залежності від ступеня коартації (“звуження” типу переживань) або ділатирації (“розширення” типу переживань).

Зауважимо, що використовувані Г.Роршахом терміни “інтроверсія” і “екстратензія”, на його думку, не повною мірою відповідають термінам “інтроверсія” і “екстраверсія”, запропонованих раніше К.Юнгом. Це, на наш погляд, залишалося справедливим на момент відповідної публікації [4], незабаром після якої Г.Роршах трагічно пішов з життя. Терміни ж “інтроверсія” і “екстраверсія” у подальшому неодноразово переглядались і доопрацьовувались К. Юнгом і в остаточному варіанті [5] є, на наш погляд, у смисловому відношенні синтонними до термінології Г.Роршаха. Тому в рамках даної роботи ми не розділяємо зазначених понять і для зручності продовжимо використовувати терміни “інтроверсія”, “екстраверсія” і похідні від них у традиції аналітичної психології К.Юнга.

Багатомірний математичний аналіз отриманих, таким чином, результатів дозволив знайти ряд статистично значущих взаємозв'язків. А саме, з'ясувалося, що, по-перше, варто розрізняти, щонайменше, три різновиди досліджень. До першого необхідно віднести всі ті випадки, які можна охарактеризувати, як такі, що не несуть суб'єктивної зацікавленості (емоційного відгуку) респондента в проведеному ним дослідженні. Тобто, це ті дослідження, мотив проведення яких зводився до “виконання поставленої задачі”, “реалізації функціональних обов'язків”, “виконання отриманого замовлення”, “одержання авторського гонорару” і т.д.

 При супутніх інших (як правило, прагматичних) смислоутвореннях, дослідження завжди викликали помітний емоційний відгук у респондентів. Вони характеризували проведену роботу, як “цікаву”, “творчу”, “перспективну”, “захоплюючу” і т.і.

І, нарешті, до третього різновиду досліджень найменш численного, але найбільше “яскравого” необхідно віднести наступні випадки. Так, коли крім емоційної захопленості респондентів в якості центрального мотиву (або, у ряді випадків, в якості несподіваного результату проведеної роботи) – були наміри (або висновки) про такий рівень особистої значимості дослідження, що мав привести (або привів) до первісно очікуваним (або схваленим постфактум) змінам в особистості респондента. Мова йде про одержання глибоко суб'єктивно значущої інформації для дослідника. В описуваному випадку емоційний відгук принципово відрізнявся від попереднього типу “інсайтоподібним” характером.

Разом з тим, необхідно констатувати, що на даний момент існуюча емпірична база викладеного вивчення не дозволяє виключити версію про те, що ми маємо справу не з трьома різновидами досліджень, а з трьома типами особистостей. А саме, не виключено, що “першому різновиду” відповідають представники, так званого, коартативного типу. Його відмінна риса, на думку Г.Роршаха, у витісненні інтроверсивных і екстраверсивных компонентів переживання з опорою на “чисту” свідомість. Інтенсивний і екстенсивний аспекти емоційності начебто вилучені з поля свідомості, що утворює педантичну людину або хворого ендогенною депресією. Третьому різновиду можуть відповідати представники ділатирного типу, спектр переживань яких протилежний коартативным особистостям. При цьому проміжна між коартацией і ділатираціей позиція може відповідати у нашому дослідженні другому різновиду.

Остаточна відповідь на виникаюче, таким чином, питання про каузальну первинність може бути отримана тільки в результаті продовження початого дослідження із застосуванням контрольної серії тестових таблиць. Однак, у рамках розглянутого “ефекту викривлення” у диференційно-психологічних дослідженнях, відповідь на зазначене питання не представляється принциповим. Більш важливим, на наш погляд, є наступні виявлені закономірності.

Респонденти з помітною перевагою (більш ніж у 2 рази) показників інтроверсивності в умовах досліджень першого різновиду застосовували найбільш прості і часто використовувані в повсякденній практиці методологічні підходи (багато з цих підходів придбані у процесі початкового професійного становлення). За умов другого різновиду використовували підхід на основі виділення рис особистості. А в умовах третього різновиду досліджень, як правило, використовувалася типологічна стратегія. Принципово так само поводилися екстраверсивні респонденти. Таким чином, у першому випадку методологічна селекція обумовлена факторами, що відносяться до професійного досвіду; у другому – відповідає власній типологічній установці свідомості; а у третьому – протилежній типологічній установці.

Якщо перші два варіанти, мабуть, закономірні, то етіологія третього не зовсім логічна. Однак, евристичний вихід нам бачиться в застосуванні до випадків досліджень третього різновиду тези К.Юнга про те, що чим яскравіше свідомість представлена одним з типів психічних установок, тим дієвіша опозиція безсвідомого, яке представлене протилежною тенденцією. Наприклад, підсвідомість інтроверта – екстравертна і навпаки. Таке пояснення, у свою чергу, дозволяє сформулювати висновок про те, що існує взаємозв'язок між особливостями сприйняття дослідника й обставинами проведеного дослідження, з одного боку, а також вибором відповідної методології або дослідницької стратегії, з іншої сторони.

Важливим, на наш погляд, представляється те, що емоційні реакції (відгуки) респондентів взаємозалежні з наданням переваги тому або іншому методологічному підходові. У теорії психології безсвідомого К.Юнга [6] ступінь емоційних переживань, крім іншого, є своєрідним індикатором співвідношення на шкалі “свідомість-безсвідомість” або, по-іншому, процесу наповнення свідомості змістом безсвідомого.

У дослідженнях, що ми віднесли до першого різновиду підсвідома динаміка близька до рівня “природного тла”, що крім відсутнього емоційного відгуку також виявляється у звичному функціонуванні свідомості дослідника. Так, в цьому випадку з доступної методологічної бази вибирається щось традиційне, перевіренем часом, а значить суб'єктивно сприймане, як надійне. Під час діяльності респондентів в описаних умовах здійснюються адаптаційні процеси переважно когнітивного характеру. Відбувається інтелектуальне рішення суб'єктивно простої та/або малозначимої задачі.

У дослідженнях другого різновиду квота підсвідомої динаміки помітно збільшується, що ситуативно коартує (звужує) свідомість дослідника в напрямку конституційно-заданих інтроверсивності або екстраверсивності. Реакція респондентів у даному випадку феноменологічно – захисна. Адаптаційна динаміка набуває вираженого когнітивно-емоційного забарвлення. Перший і другий випадки, на нашу думку, логічно об'єднати в групу із назвою – “адаптаційна модель” методологічної структури дослідження. методологічної структури дослідження.

І, нарешті, в умовах досліджень третього різновиду підсвідома динаміка набуває відмінну (від другого різновиду) якість – оскільки в респондентів активізується незвична для них, недиференційована установка, яка у звичайному режимі функціонування знаходиться в підсвідомому стані. Однак, за аналогією з попередніми випадками, таку стратегію, на нашу думку, було б неточно назвати дезадаптаційною, оскільки адаптація (рішення дослідницької задачі) все ж таки відбувається. І причому на явно іншому більш високому рівні креативності. Тут феноменологія адаптаційних процесів переходить від принципово захисного реагування до реагування за принципом асиміляції свідомістю змісту безсвідомого. Тому, в зазначеній ситуації ми пропонуємо назву: “символічна модель” методологічної структури дослідження. У цьому випадку дослідник у процесі дослідження зустрічається з власним підсвідомим, котре спроектоване на досліджуваний об'єкт (об'єкти). Як видно, актуалізується ще один фактор, що детермінує вибір методології і, як наслідок, об'єктивність результатів дослідження – ступінь усвідомленості дослідником власної особистості. методологічної структури дослідження. У цьому випадку дослідник у процесі дослідження зустрічається з власним підсвідомим, котре спроектоване на досліджуваний об'єкт (об'єкти). Як видно, актуалізується ще один фактор, що детермінує вибір методології і, як наслідок, об'єктивність результатів дослідження – ступінь усвідомленості дослідником власної особистості.

Викладене вище дозволяє стверджувати, що надання переваги типологічному підходові або підходові на основі виділення рис із метою вивчення особистості детерміновано суб'єктивними факторами: досвідом дослідника, його індивідуальною психологією, а також ступенем усвідомленості його власної особистості, а ще точніше – рефлексивною готовністю. У цьому зв'язку ми пропонуємо говорити про “ефект інтерпретативного викривлення” у диференційно-психологічних дослідженнях з дедуктивною стратегією. у диференційно-психологічних дослідженнях з дедуктивною стратегією.

Таким чином, як індуктивна, так і дедуктивна стратегії апріорі містять обмеження, що перешкоджають побудові такого диференційно-психологічного дослідження, яке б дозволило одержати або спиралося б на об'єктивну інформацію про особистість (“R”-дані). Більше того, характер і особливості цих обмежень є такими, що роблять, на наш погляд, малоперспективними традиційні шляхи об'єктивізації індукції і дедукції в психології.

Вихід з даної проблемної ситуації бачиться нами, по-перше, у профілактиці “ефекту психодіагностичного викривлення” за допомогою мінімізації використання (а там, де це можливо – повної відмови) “L”-, “Q”-даних і надання переваги “Т”-даним. По-друге, у необхідності нівелювання “ефекту інтерпретативного викривлення” у дослідницькій роботі психологів шляхом упровадження практики, яка є аналогом інституту супервізії в психотерапії. І, по-третє, у пошуку і використанні нових нетрадиційних для вітчизняної психологічної науки методологічних перспектив.

У цьому зв'язку, викликає інтерес альтернативна індукції і дедукції можливість побудови стратегії диференційно-психологічних досліджень, а саме – абдукція. Термін “абдукція” запропонований Ч.Пірсом і розуміється в такий спосіб: емпіричний матеріал випадку опредмечується за допомогою всіх доступних (інтерпретуючих) суджень, як з повсякденного досвіду, так і з наукових теорій, потім секвенціональна обробка матеріалу веде до реконструкції глибинних структур значень і дій цього матеріалу. При цьому глибинним значенням і діям емпіричного матеріалу відповідає те, що ми вище позначили, як “R”-дані.. Термін “абдукція” запропонований Ч.Пірсом і розуміється в такий спосіб: емпіричний матеріал випадку опредмечується за допомогою всіх доступних (інтерпретуючих) суджень, як з повсякденного досвіду, так і з наукових теорій, потім секвенціональна обробка матеріалу веде до реконструкції глибинних структур значень і дій цього матеріалу. При цьому глибинним значенням і діям емпіричного матеріалу відповідає те, що ми вище позначили, як “R”-дані.

Слід зазначити, що одним з піонерів у вітчизняній науці, яка використовувала абдуктивний метод є харківський вчений Е.Мещеркіна. Її передовий досвід опори на абдукцію в сфері гендерної соціології багато в чому актуалізував для нас питання про перспективу застосування аналогічного підходу в диференційно-психологічних дослідженнях. Однак, відповідний аналіз і обґрунтування заслуговує окремого розгляду.

1. Мельников В.М., Ямпольский Л.Т. Введение в экспериментальную психологию личности: Учеб. пособие для слушателей ИПК преподавателей пед. дисциплин ун-тов и пед. ин-тов. – М.: Просвещение, 1985. – 319с., ил.. Введение в экспериментальную психологию личности: Учеб. пособие для слушателей ИПК преподавателей пед. дисциплин ун-тов и пед. ин-тов. – М.: Просвещение, 1985. – 319с., ил.

2. Словарь практического психолога/Сост. С.Ю.Головин. – Минск: Харвест, 1998. – 800 с.

3. Юнг К.Г. Психологические типы: Пер. с нем. - М.: Прогресс-Универс, 1995. - 716с.

4. Роршах Г. Психодиагностика: Методика и результаты диагности­ческого эксперимента по исследованию восприятия (истолкование случайных образов): / Пер. с нем. - М.: „Когито-Центр”, 2003. - 336с.

5. Аналитическая психология: Словарь / Сост. В.В.Зеленский. -СПб.: Б.С.К., 1996, - 324с.

6. Юнг К.Г. Психология бессознательного: Пер. с нем. - М.: Издательство АСТ-ЛТД, 1998. - 399с.