молодший науковий співробітник

науковий співробітник

(Інститут психології

ім. Г.С.Костюка АПН України)

 

 

Ринкові відношення, вільний ринок праці кардинально змінюють в сучасному суспільстві характер і цілі праці: зростає її ініціативність, збільшується напруга, потрібний високий професіоналізм, витривалість і відповідальність. Не слід забувати і про такі соціально-економічні наслідки ринку, як безробіття, формування нових державних та приватних господарських структур, необхідність перепідготовки кадрів. До кожного учасника ринкових відносин, крім необхідних для роботи якостей – вміння мислити, самостійно й оперативно приймати рішення, що стосуються виробничих, технічних, соціально-побутових та інших проблем, наявності управлінських знань і навичок, здібності до демократичного і гуманного спілкування в трудовому колективі, вміння запам’ятовуватися відіграватиме далеко не останню (а можливо, навіть головну) роль для досягнення бажаного успіху. Інакше кажучи, своєрідність особистості, відображена в її зовнішніх даних, манері говорити, жестах, надалі, поєднуючись із сприйняттям цієї особистості іншими людьми, формує її імідж, що, в свою чергу, створює (у випадку позитивного образу) передумови для співробітництва з нею. Процес формування іміджу, на нашу думку, і є процесом самопрезентації особистості. Отже, ці особливості вміння правильно і грамотно представити себе, щоб не лише заробляти сьогодні, а й щоб побудувати свою професійну кар’єру на все життя й обумовлюють важливість вивчення явища самопрезентації.

Самопрезентація як акт самовияву особистості – це унікальне джерело інформації про людину, про рівень її соціалізації, особливості формування когнітивних структур психіки, механізмів особистісної поведінки. Як один з найяскравіших проявів самосвідомості особистості, самопрезентація належить до спланованих, усвідомлених актів поведінки, прагнення подати себе у найвигіднішому, найпривабливішому світлі. Вступаючи в контакт з оточуючими, особистість розкриває свої найсильніші сторони, висвітлює особистісні якості, характеристики, наміри, уявлення про своє “Я”, завойовує нові (чи відновлює втрачені) соціальні позиції. Самопрезентація має ознаки демонстративності, проте до них не зводиться. Її підставою є знання людини про своє „Я”: свої позитивні та негативні, слабкі й сильні сторони. Як зазначає Тедескі, здійснюючи самопрезентацію, людина прагне, щоб реальне „Я” наближалося до „Я-ідеалу”. Якщо внаслідок рефлексії самопрезентація індивіда підтверджується, індивід отримує можливість задовольнити потреби у повазі, любові, владі, соціальному статусі.

Проблема самопрезентації є одним із важливих та перспективних напрямків психологічної науки. Інтерес до цієї проблеми виник на початку 60-х років. Подальша активізація досліджень відбувалася у 80-90 р.р. (Баумейстер, 1982; Баумгарднер, 1987, 1991; Шленкер, 1980, 1985; Тедескі, 1981; Де Пауло, 1992). У нашій країні самопрезентація як психологічний феномен одержала свій розвиток порівняно недавно. Увага психологів зосереджується на близьких, але не тотожних феноменах поведінки. На позначення прагнення індивіда представляти себе перед іншими людьми використовуються поняття “самовияв”, “самоподача”, “самомоніторинг”, “самопрезентація”, “саморозкриття”. Кожне з цих понять характеризує певну поведінку людини, специфічний вид її активності.

Для вивчення самопрезентації є важливим співвіднесення її з таким явищем як саморозкриття. Термін “саморозкриття” та “самопрезентація” використовуються переважно в зарубіжній літературі (Е. Гофман, С. Джурард, Д. Майерс). Ці поняття вперше з’явилися в роботах американського психолога С. Джурарда наприкінці 60-х років. Саморозкриття визначалося автором як “повідомлення іншим особистісної інформації про себе”. Але й дотепер чіткого їх поділу не існує. Деякі дослідники практично стирають межі між цими феноменами. Інші розглядають ці явища як самостійні, але взаємозалежні. На основі аналізу існуючих уявлень про саморозкриття і самопрезентацію нам здається можливим розмежувати їх за низкою критеріїв, які розглянемо більш докладно.

Ступінь усвідомленості впливу на інших.Формуючи певне уявлення щодо себе, комунікатор дає реципієнту настанову на сприйняття своєї особистості, створює психологічний вплив. Л.. Школьник виділив два види мовного впливу: депозитний, за якого комунікатор не добирає спеціальних мовних засобів, а навпаки, заявляє про себе своєю мовою й орієнтує партнера та інтенційний, за якого він здійснює свідомий, зумисний добір мовних елементів. Більшість дослідників самопрезентації дотримуються визначення, запропонованого Ж. Тедеші й М. Риєсом, на думку яких самопрезентація – це зувмисна й усвідомлювана поведінка особистості, спрямована на створення певного враження в оточення. Людина прагне домогтися певної реакції з боку оточення, свідомо змінюючи той образ, який вона формує в партнерів у взаємодії. Ефективність цього образу залежить від уміння орієнтуватися в конкретній ситуації та правильного вибору відповідної моделі поведінки. Самопрезентація визначається як керування увагою, сприйняттям партнера, втручання у процес формування в нього власного образу. Людина надає лише ту інформацію, яку вважає за потрібне повідомити. Разом з тим, інші дослідники відзначають, що ступінь усвідомленості самопрезентації може бути різним. І. Гофман писав, що людина може як зумисно й усвідомлено виражати себе певним чином, так і створити потрібне їй враження ненавмисно [3]. Лірі зі співавторами відзначали, що в незнайомих ситуаціях людина чітко усвідомлює, яке створює враження, тоді як у знайомих це може відбуватися неусвідомлено. Розглядаючи ж саморозкриття, автори часто відзначають його спонтанний характер. Разом з тим, воно також може бути керованим і ступінь його усвідомлення може бути різним. Таким чином, за цим критерієм складно чітко відмежувати самопрезентацію від саморозкриття.

Щодо ступеня істинності,можна припустити більш значну істинність саморозкриття. На істинність як характеристику саморозкриття вказували Дж. Берг і В.Дерлега. Коли йдеться про самопрезентацію, наголошується, що людина зацікавлена в тому, щоб постати перед іншими в кращому світлі. У момент вибору стратегії самопрезентації вона усвідомлює, якою буде себе презентувати в цій ситуації, й відокремлює своє істинне “Я” від пропонованого. Людина навіть може свідомо представляти оточенню образ, що не відповідає її внутрішній суті, тобто не збігається з “Я-реальним”. Одним із прикладів цього можуть слугувати подача себе в мережі інтернет як особи іншої статі та спроби множинної ідентифікації. Ще К. Юнг, говорячи про архетип персони, що визначається як наш публічний образ, презентація себе оточенню, указував на те, що її метою є створення певних вражень в інших і приховування від них своєї істинної сутності. Але й за цим параметром не можна встановити чіткої межі між самопрезентацією і саморозкриттям, тому що ступінь істинності самопрезентації може варіювати. Ю. Крижанська і В. Третьяков зауважують, що твердження, начебто самопрезентація завжди вводить в оману, не відповідає дійсності. Окрім того, створюваний образ може іньєрналізуватися, змінюючи „Я-концепцію” людини і стаючи, таким чином, щирим. Отже, оскільки критерій істинності не є вичерпним для розмежування саморозкриття і самопрезентації, припускаємо більшу істинність саморозкриття порівняно із самопрезентацією.

Як наступний критерій може бути розглянуте співвідношення вербальних і невербальних засобів спілкування.Дж. Берг і В.Дерлега визначили саморозкриття як усне повідомлення, що зазвичай починається зі слова "Я" або як будь-яке інше усне повідомлення про себе. Е.Зінченко, критикуючи твердження, що саморозкриття відбувається виключно за допомогою вербальних засобів, відвела, проте, невербальним засобам додаткову роль. Під час же самопрезентації велике значення мають невербальні засоби спілкування (оформлення зовнішності, міміка, жести тощо), хоча вона може відбуватися і лише за допомогою мовлення. Самопрезентація як процес, що задіює значну частину невербальних засобів спілкування, розглядалася також Е.Соколовою-Бауш. Вони (невербальні засоби спілкування) виступають як автономний текст, що замінює мовлення. Таким чином, і саморозкриття, і самопрезентація використовують невербальні засоби, але у випадку самопрезентації вони мають більш суттєве значення.

За критерієм стабільності створюваного образусаморозкриття також можна, хоч це і складно, відокремити від самопрезентація. Образ, сформований під час самопрезентації, є більш мінливим від ситуації до ситуації. Ця ідея висловлена ще Джеймсом, який постулював наявність у людини стількох різних соціальних особистостей, скільки існує груп, чию думку вона цінує. Дж. Мід відзначав, що у процесі соціальних інтеракцій індивіди пред'являють різні "Я" для різних людей, щоб показати свої кращі сторони і створити гарне враження. Вони перерозподіляють акценти в характеристиках, які демонструються. П. Берд зазначає, що людина виявляє найбільш придатну в кожному конкретному випадку сторону своєї особистості, внаслідок чого з'являється перед оточуючими, часом, у досить несхожих іпостасях. Ці факти у практиці іміджмейкерства були піднесені в ранг принципу, що вимагає різних іміджів для різних партнерів.

Саморозкриття і самопрезентація можуть бути також розділені на основі критерію "рольова-особистісна поведінка".Ще С.Джурард відзначав, що особи, які переоцінюють значення рольової поведінки, не прагнуть до розкриття свого “Я”. Самопрезентація являє собою виконання певної ролі, спрямоване на створення певного враження. Дослідження самопрезентації через рольову поведінку представлено у працях І. Гофмана. Ним створена концепція "соціальної драматургії", суть якої полягає в проведенні аналогії між соціальними взаємодіями і театральною виставою. Людина є соціальним актором, що постійно прагне регулювати справлене нею враження на оточуючих. Самопрезентація у цій теорії описана як виконання індивідом певної ролі перед якоюсь конкретною аудиторією, що спочатку готується з метою бездоганної реалізації, потім програється оточенню [3]. Під час розгляду саморозкриття різні автори наголошували на його особистісному характері. Наприклад, В.Дерлега і Дж. Грзелак відзначали, що в ньому представлені стани особистості, її характер, події в минулому, плани на майбутнє.

Контроль над створюваними враженнями з боку особистості більшою мірою належить самопрезентації. Б.Шленкер підкреслює, що саморозкриття і самопрезентацію можна відокремлювати за ступенем важливості контролю над створюваним образом    І.Гофман вважає, що у людини достатньо причин для контролювання того враження, яке вона створює в аудиторії. Виокремлюючи два види самовираження індивіда (довільне, вербальне, мимовільне, невербальне), він відзначає, що суб’єкт прагнутиме здійснювати контроль і над тим, і над іншим, щоб привести їх у відповідність, що необхідно йому для підтримання довіри з боку оточення, яка дає можливість отримати від них реакції. Те, як людина себе презентує, має відповідати її попереднім презентаціям перед даною аудиторією, що також потребує контролю самоподачі [3]. Разом з тим, Б.Шленкер вказує, що самопрезентація може варіювати від контрольованої до автоматичної. Коли говорять про саморозкриття, то відзначають, що розкривати себе – це вміти виражати себе спонтанно. На це вказують ідеології груп зустрічей. З огляду на більший контроль особистості за власною самопрезентацією її психологічна ціна буде вищою, ніж при саморозкритті, оскільки вона потребує більших затрат з боку особистості. Разом з тим, випадки самопред’явлення можуть варіювати за кількістю зусиль затрачених для презентації інформації.

Наступним критерієм може слугувати ступінь природності поведінки. У життєдіяльності людини існують дві протилежні тенденції: до вираження свого внутрішнього світу і до маскування свого реального “Я”. Самопрезентація може розглядатися як менш природне, порівняно із саморозкриттям, оскільки в ньому людина, приховуючи свої справжні почуття, демонструє те, що відображує загальноприйняті цінності [3]. Разом з тим, різні дослідники самопрезентацію розглядають як процес, що характеризується різним ступенем природності.

Можна також спробувати розділити ці явища за глибиною особистісного залучення партнерів до взаємодії. Дж.Б’юдженталь виокремлює сім рівнів участі партнерів у комунікації: рівень формальних атрибутів, що визначають учасника взаємодії, на якому залучається лише рольова оболонка співрозмовника; рівень підтримання контакту, що передбачає ритуалізовані формули спілкування; стандартна співбесіда, що характеризується незначним особистісним залученням; рівень критичних подій, на якому спілкування стосується моментів, що пов’язані з порушенням звичайного порядку речей та зі змінами в думках, почуттях, словах чи діях одного або кількох учасників; рівень інтимності, що визначає високо емоційне залучення, емоційну і психологічну близькість партнерів; особисте несвідоме; колективне несвідоме. Згідно із Дж.Б’юдженталем, перші п’ять описаних ним рівнів розрізняються, зокрема, за ступенем представленості уваги до іміджу і вираження внутрішніх переживань. Перший показник падає від першого до п’ятого рівня, другий зростає. Відповідно до зазначеного, вище, самопрезентацію можна віднести передусім до перших трьох рівнів, яким притаманні більша увага до іміджу і менше вираження внутрішніх переживань, менше внутрішнє залучення; саморозкриття – до наступних двох рівнів, що характеризуються меншою увагою до створюваного образу і збільшенням ступеня розкриття внутрішніх переживань.

Саморозкриття і самопрезентація можуть бути розділені за критерієм соціальної бажаності. Як зазначає Д.Майєрс, людям притаманно як сприймати себе найкращим чином, так і подавати себе іншим в бажаному світлі. Самопрезентація, у зазначеному випадку, може полягати у подачі про себе вибіркової інформації, що має сформувати позитивний образ у партнера. Г.Почепцов говорить, що, у зазначеному випадку, відбувається звуження характеристик, які презентуються. Саморозкриття ж передбачає відкриття як позитивної, так і негативної інформації про себе.

Як іще один критерій розмежування саморозкриття і самопрезентації можна розглянути одноманітність-розмаїття цілей пред’явлення інформації. Н.Амяга вважає, що, на відміну від саморозкриття, цілі якого різноманітні, метою самопрезентації є управління враженнями аудиторії. Але, як зазначає Б.Шленкер, у випадку самопрезентації мета створення бажаних вражень є особливо важливою, а з цього випливає, що вона може бути не єдиною. І.Гофман також відзначає, що самопрезентація може мати багато цілей: створення гармонійних стосунків, спекатися інших осіб, завдати їм шкоди тощо [3]. Ми вважаємо, що і саморозкриття, й самопрезентація можуть мати різноманітні цілі. І.Шкуратова пропонує розрізняти ці явища, виходячи з їх мотивації. Багато досліджень саморозкриття було здійснено у 70-ті роки, але більшість праць стосувалися феноменології даного явища. Вони розглядали такі питання: обсяг і зміст інформації, що розкривається; особистісні й ситуативні чинники, які впливають на саморозкриття. Лише в окремих працях автори зверталися до аналізу мотиваційної складової цього явища. Р.Ачер ввів до атрибутивної моделі саморозкриття очікування й диспозиції. В.Дерлега і Дж. Грзелак припустили, що розходження в потребах інтимного саморозкриття можуть відігравати значну роль у його регулюванні, цінність саморозкриття може залежати від системи особистих переваг людини [1]. Л.Міллер і Рід описали розходження в саморозкритті як похідні від цілей, стратегій і ресурсів суб'єкта. Ця ідея знайшла, зокрема, підтвердження в експериментальному дослідженні Т.Огучі. У ньому представникам однієї групи говорили, що їм дають можливість отримати психологічну консультацію; членам другої групи заявляли, що вони перебувають у ситуації наймання на роботу. Було виявлено, що ситуація отримання допомоги привела до більшого обсягу саморозкриття. Д.Шаффер зі співавторами встановили, що зв'язок між мотивами саморозкриття, серед яких ними виділялися інструментальні й мотиви соціальної експресії, і обсягом саморозкриття опосередкована гендером комунікатора. Таким чином, був установлений зв'язок між цілями саморозкриття і його обсягом. У своєму дослідженні Дж. Крейг і його колеги вивчали зв'язок між імпліцитною й самоприписуваною інтимною мотивацією і саморозкриттям. Ними було показано, що два типи інтимної мотивації по-різному впливають на саморозкриття [1].

Були проведені дослідження, що стосувалися зв'язку між мотивацією саморозкриття і його рівнем. Д.Макадамсом був виявлений значущий зв'язок між наявністю інтимного мотиву і проявом інтимного саморозкриття. У дослідженні К.Прегера і його колег було встановлено, що найбільш інтимне саморозкриття пов'язане з прагненням до самовираження.

Посилаючись на існуючі роботи, присвячені дослідженню мотиваційної сторони саморозкриття, можна відзначити, що саморозкриття суб’єкта пов’язане з певними очікуваннями відносно поведінки інших людей щодо нього; відмінності у параметрах саморозкриття є похідними від цілей комунікатора.

Дослідники відзначають, що одним із мотивів саморозкриття може бути розвиток міжособистісних стосунків. Дж. Берг і В.Дерлега зауважують, що індивідуум може розкриватися з ідеєю розвитку близьких стосунків [1]. Прагнення створювати і підтримувати стосунки з іншими, радіти їм, співробітничати і спілкуватися з ними Г.Мюррей позначив як мотив аффіліації. Він є одним із мотивів саморозкриття, зокрема й помилкових. М.Красніков пише, що збереження уже існуючих стосунків брехуна зі своїм партнером і зміна цих стосунків у бажаний для брехуна бік є одним із найважливіших мотивів брехні в міжособистісному спілкуванні. Людина може розповідати про себе для того, щоб таким чином коригувати свої стосунки з іншими людьми. У свою чергу, відсутність довіри у стосунках є перешкодою для збереження ефективних взаємин.

Розкриваючись, людина може прагнути змінити ті чи інші характеристики стосунків. І наш час в психологічній літературі їх описано більше двадцяти. Насамперед, завдяки власному саморозкриттю людина може змінювати ступінь близькості відносин. Ф.Зімбардо зауважує у зв'язку з цією проблемою досить категорично "Немає ніякого реального відчуття близькості, якщо немає саморозкриття". Він наголошує, що для того, щоб стосунки розвивалися, потрібно, до певної міри, допустити іншого у свій внутрішній світ. Е.Мелібруда зауважує, що відсутність щирого саморозкриття, "конвенціональна коректність" заважають установленню близьких стосунків. Не розкриваючись, людина створює перешкоди для подальших контактів. Відчуття відчуженості, дистанції, що виникає внаслідок цього, завдає більшої шкоди, ніж можливі втрати під час вираження себе. Т.Шибутані зазначає, що: "...соціальна дистанція досягає максимуму в ситуаціях, де кожна людина "собі на умі".

Окрім того, людина може прагнути впливати на знак міжособистісних стосунків. Для розвитку позитивної реакції неабияким чинником є щира подача себе. К.Роджерс писав "У моїх стосунках з іншими людьми я виявляв, що не вийде нічого доброго, якщо я буду удавати із себе того, ким насправді не є". Е. Варінг вважає, що зміни у подружніх стосунках – це результат помилкових презентацій членів родини себе один одному. Саморозкриття партнерів коригує останні й позитивно відбивається на міжособистісних стосунках. Замкненість же є одним із чинників, що ведуть до встановлення несприятливих відносин. Таким чином, людина може розкриватися з метою підвищення позитивності взаємин із партнером.

Вона може також мати на меті стабілізацію й зміцнення стосунків, а також запобігання їх припиненню, тобто може прагнути впливати на їх міцність. Для цього вона може відверто висловлювати власні думки щодо існуючих відносин з метою подальшого обговорення. Саморозкриття, спрямоване на розвиток відносин, має здійснюватися з урахуванням стану партнера у взаємодії. Наприклад, виходити з того, що в кожного зі співрозмовників існує прагнення як близькості, так і відокремлення, фази чергування яких можуть не збігатися. У цьому випадку, зокрема, піднімається питання про доречність та своєчасність саморозкриття. І.Кон указує, що надто повне чи надто поспішне саморозкриття, що не відповідає стадії розвитку міжособистісних стосунків, сприймається як порушення меж інтимності, як спроба вторгнення у внутрішній світ іншого, що спонукає його замкнутися чи навіть перервати контакт. Таким чином, глибоке саморозкриття не завжди є запорукою зміцнення відносин. Варто говорити про позитивне значення для міжособистісних стосунків адекватного стадії їхнього розвитку саморозкриття. Мотив аффіліації може розглядатися як один з головних мотивів саморозкриття.

Наступним мотивом, широко досліджуваним у зарубіжній психології, що також зможе допомогти в розмежуванні саморозкриття і самопрезентації, є мотив досягнення. X.Хекхаузен відзначає, що цей мотив є універсальним як при культурно-історичному, так і при індивідуальному розгляді. Він може виявлятися в різних сферах діяльності. У ході його вивчення були виділені дві мотиваційні тенденції – надія на успіх і страх невдачі. Співвідношення між ними може бути різним, а відповідно, різним буде і прояв їх у поведінці. Переважання тієї чи іншої тенденції супроводжується розходженнями у виборі ступеня трудності мети, що постає перед людиною. Мотивовані на успіх зупиняються на меті, що лише ненабагато перевищує уже досягнутий результат; мотивовані на невдачу нереалістично занижують або завищують цілі. В історії дослідження самопрезентації існували спроби розгляду її як діяльності, що відбувається в ситуації досягнення, як одного з варіантів діяльності досягнення. Відповідно, мотивація самопрезентації розглядається як співвідношення двох мотивів – прагнення до успіху і запобігання невдачі, що відбивається на виборі суб'єктом стратегій самопред'явлення [5]. Водночас, американські психологи виявили, що люди з високою потребою в досягненнях відчувають меншу потребу в щирому спілкуванні й менше здатні до нього. Тобто інтенсивність потреби в досягненні негативно пов'язана з інтенсивністю потреби в саморозкритті. З огляду на це, можна відзначити, що мотив досягнення більше представлений у мотивації самопрезентації, ніж у мотивації саморозкриття.

Наступним мотивом, розгляд якого може допомогти в розмежуванні мотивації саморозкриття і самопрезентації, є мотив влади. Поняття влади визначається різними дослідниками через такі феномени, як контроль однієї людини над іншою, керування нею, вплив на неї. X.Моргентау трактує її широко, як "...усе, що встановлює і підтримує контроль однієї людини над іншою... починаючи від фізичного насильства й аж до найбільш тонких психологічних зв'язків, за допомогою яких один розум керує іншим". Д. Тедески і М. Мітчел пропонують розглядати владу як потенціал впливу на іншу людину [1]. X.Хекхаузен виділяє два розуміння мотиву влади. У першому випадку він виступає як інструментальний, що виникає у ситуації, коли інша людина не сприяє задоволенню потреб суб'єкта, і являє собою прагнення мати засоби задоволення своїх потреб. У другому випадку йдеться про внутрішній мотив влади, прагнення здобувати і зберігати джерела влади заради неї самої. Відмінною рисою мотиву влади є те, що він спрямований на зміну поведінки інших людей, що, будучи надані самі собі, не задовольнили бажання суб'єкта. У зарубіжній психології однією з форм зумисного впливу однієї людини на іншу виступає самопрезентація, розглянута через сукупність тактик, що впливають на сприйняття оточенням діючої особи, спрямованих на збудження певних емоцій у об'єкта, який з метою ініціації бажаної для суб'єкта впливу реакції. Отже, самопрезентацію можна розглядати як прояв мотиву влади, обумовленого відповідно до першого його розуміння Х.Хекхаузеном. Е.Джонс та його однодумці вважають, що в основі самопрезентації лежить прагнення розширити і підтримати вплив у міжособистісних стосунках, тобто прагнення до влади [5]. І.Гофман вважає, що, незалежно від конкретного наміру, у випадку самопрезентації, людина зацікавлена в здійсненні контролю поведінки інших [3]. Д.Уїнтер виявив, що люди з високим мотивом влади схильні привертати до себе увагу. Що стосується представленості мотиву влади в мотивації саморозкриття, то в результаті проведеного Д.Макадамсом дослідження було встановлено, що мотив влади не пов'язаний із саморозкриттям. Згідно з існуючими даними, імовірність саморозкриття особи з високою інтимною мотивацією за низької мотивації влади в шість разів вища, ніж у особи з протилежними характеристиками. Виявилося, що мотив влади сам по собі незначно пов'язаний із саморозкриттям [1]. Таким чином, мотив влади більшою мірою виражений у мотивації самопрезентації.

Широко досліджується в зарубіжній психології мотив допомоги, що належить до просоціальних мотивів. Метою дій, до яких спонукає названий мотив, є збереження, захист, полегшення функціонування або сприяння розвитку того чи іншого соціального об'єкта. Я.Рейковский розглядає мотив допомоги як прагнення керуватися у власній поведінці благом інших людей без необхідності самопожертви. Його виникнення зв'язане з усвідомленням ситуації як такої, у якій потрібна допомога й усвідомленням власної відповідальності за надання допомоги у цій ситуації. Я.Рейковский вважає, що прагнення людини допомогти іншому залежить від психологічної відстані між суб'єктом діяльності й людиною, що потребує допомоги. Проведені з цієї проблеми дослідження стосувалися вивчення, насамперед, поведінки-допомоги щодо незнайомих осіб. Що стосується представленості мотиву допомоги в мотивації саморозкриття і самопрезентації, то він пов'язаний із саморозкриттям. Хоча може зустрічатися й у мотивації самопрезентації. В.Знаків, П.Екман, зокрема, говорять про неправду заради блага іншого. Людина може подавати помилкову інформацію про себе, що є скоріше самопрезентацією, керуючись, таким чином, інтересами партнера.

Розкриття свого внутрішнього світу може бути мотивовано необхідністю у підтвердженні, що є комплексною соціальною потребою, яка охоплює такі компоненти, як прийняття, повага, любов, схвалення, зацікавленість, розуміння тощо. Потреба в підтвердженні виявляється в прагненні усвідомити себе як особистість, уникнути самотності, утвердити власний образ. Усі ці мотиви можуть бути розглянуті як мотиви саморозкриття, що в нашому випадку виступає засобом досягнення підтвердження. Разом з тим, прагнення до підтвердження може бути і мотивом самопрезентації у випадку відсутності підтвердження особистості з боку її оточення. У даному випадку цей мотив спричинює певну поведінку, асоційовану у сучасній психології з поняттями самоствердження, захисту, гри, маски, маніпуляції, що слугують виманюванню підтвердження. Згідно з результатами експериментів Е.Залюбовської, у відповідь на інформацію про невисоку "помітність" для спостерігачів деякі досліджувані різко збільшували інтенсивність екстравагантних засобів самоподачі. Особливо яскраво це можна помітити в мережі Інтернет. Прагнення бути поміченим спонукає користувачів створювати перебільшені мережні ідентичності з виразними атрибутами сили, могутності, краси, про що ми вже говорили раніше. Таким чином, прагненням до підтвердження може бути викликане як саморозкриття, так і самопрезентація. Але якщо людина зацікавлена в одержанні адекватного зворотного зв'язку, то вона прагнутиме розкриватися, а не самопрезентуватися.

Розглянуті у запропонованій статті ідеї щодо розмежування саморозкриття і самопрезентації можуть бути представлені у вигляді таблиці.

№	Критерій	Саморозкриття	Самопрезентація
1	2	3	4
1.	Ступінь усвідомленості цілей і мотивів	Менший	Більший
2.	Розмаїття мотивів	Більше	Менше
3.	Перевага егоцентричної мотивації	Менша	Більша
4.	Ступінь соціальної бажаності	Менший	Більший
5.	Ступінь природності поведінки	Більший	Менший
6.	Рівень самоконтролю	Нижче	Вище
7.	Керування враженнями щодо себе в оточенні	Нижче	Вище
8.	Критерій стабільності створюваного образу	Більше	Менше
9.	Характер поведінки	Особистісна	Рольова

 

Подальший розгляд мотивації саморозкриття може стосуватися виявлення її особливостей у різних видах саморозкриття. І.Кон відзначає, "що,... мова, звернена до нащадків, сповідь перед Богом, розкриття душі другові або внутрішній діалог із самим собою – це не лише функціонально, а й психологічно різні явища". Тобто в цих випадках ті чи інші мотиви можуть набувати першочергового значення. А.Єршов, розглядаючи процес спілкування, відзначає, що вибір того чи іншого виду або засобу спілкування має характеризувати актуальні потреби особистості. Можливо, що звернення до того чи іншого виду саморозкриття може залежати від цілей, які ставить перед собою суб’єкт. Одним із критеріїв виділення видів саморозкриття є ступінь його опосередкованості, відповідно до якої Е.Зінченко виділяє безпосереднє й опосередковане саморозкриття. Опосередкованим є саморозкриття в листах, по телефону, за допомогою Інтернету, у газетних інтерв'ю та оголошеннях, а також через записи у щоденнику й автобіографії [4]. Л.Стрикленд і В.Боягузів відзначають, що якщо в одних дослідженнях виявився вплив опосередкованості спілкування на його результативність,то в інших підтвердилася рівність можливостей впливу людей один на одного у випадках безпосереднього і опосередкованого спілкування. Отже, можна припустити, що адекватне задоволення мотивів саморозкриття суб'єкта не так залежить від ступеня опосередкованості саморозкриття, як визначається вибором придатного для цього реципієнта.

Загалом, попри складність розведення понять саморозкриття і самопрезентації, вони можуть бути розмежовані за низкою критеріїв, серед яких найбільш показовим є їх мотивація. Саморозкриття, порівняно із самопрезентацією, характеризується меншою усвідомленістю цілей, великим розмаїттям мотивів, меншою перевагою езопової мотивації, меншим ступенем соціальної бажаності, більшою природністю поведінки, меншим рівнем самоконтролю, меншим коригуванням враження про себе в оточення, більшою стабільністю „Я-образу”, створюваного в різних ситуаціях, переважанням особистісної поведінки над рольовою. Інтенсивність і структура мотивації саморозкриття може змінюватися залежно від виду саморозкриття.

1.    Бородина М. В. Мотивация самораскрытия личности в юношеском возрасте: Дис… канд. психол. наук. – М., 2001. – 234 с.

2.    Бороздина Г. В. Психология делового общения. – М.: Инфра, 2000. – 414 с.

3.    Гофман И. Представление себя другим в повседневной жизни. – М., 2000. – 326с.

4.    Зинченко Е.В. Самораскрытие личности как социально-психологический феномен // Психологический вестник РГУ. Вып. 2. – Ростов-на-Дону: Изд-во РГУ, 1997. – С. 404-419.

5.    Соколова-Бауш Е.А. Самопрезентация как фактор формиро­вания впечатления о коммуникаторе и реципиенте: Дис… канд. психол. наук. – М., 1999. – 180 с.

6.    Шемякина Н.В. Взаимосвязь характеристик самораскрытия личности и особенностей ее самоотношения // Психологический вестник РГУ. Вып. 3. – Ростов-на-Дону: Изд-во РГУ, 1998.– С. 343-349.