доктор психологічних наук,

(Інститут психології

ім. Г.С.Костюка АПН України м. Київ)

 

 

Історико-психологічне дослідження за своєю суттю покликано не обминати увагою “ані титли, ніже тії коми” на розлогому полотні культурно-історичного поступу, позаяк незначні, з першого погляду, факти чи деталі, окрайці давно минулих часів можуть у концентрованому вигляді донести до наших днів свідчення про важливі чи доленосні події, дати матеріал для психологічного осмислення та переосмислення особливостей генези етнонаціональних спільнот. У цьому аспекті значний інтерес має збережена до нашого часу значна кількість історичних, культурних та інших артефактів, які стосуються харизматичних осіб нашої давньої історії – Святослава, Володимира, Ярослава та ін. “Підняти” зазначені артефакти із площини феноменології до вершини теоретичного узагальнення та осмислення у контексті вітчизняного культурно-історичного дискурсу – таке завдання на часі сучасних можливостей історичної психології. У пропонованому розділі подаємо спробу окресленого таким чином історико-психологічного аналізу, поштовхом до якого став, на перший погляд, незначний вислів, що побутує у мові східнослов'янських народів – “Важка ти, шапка Мономаха!” Вважаємо, що такий вислів не міг виникнути й утвердитися в усній народній творчості без достатніх на це підстав, “на пустому місці”. Відшукати джерела зародження й побутування вказаного вислову і буде нашим завданням. Почнемо з аналізу артефактів, що стосуються батька Мономаха – Всеволода Ярославича, якого вперто замовчує сучасна історична наука.

Цей процес замовчування й вилучення Всеволода Ярославича з літописних текстів почався дуже давно. Вже у "Літописі Руськім" під 1199-1200 роками літописець змушений вдаватися до неймовірних хитрощів, аби висловити своє шанобливе ставлення до князя Всеволода, порівнюючи його зі старозавітним Авраамом. Пильне око фахівців не оминуло тієї обставини, що датування статті 1200 року, в якій розповідається про закладення й освячення кам’яної стіни під церквою святого Михайла, що на Видобичі, не відповідає дійсності. Нам видається, що тут поміщено перероблену статтю 1088 року, коли було освячено церкву святого Михайла. Закладено церкву у 1070 році, коли народився молодший син Всеволода Ростислав, а освячено її на повноліття Ростислава. Фраза: "У той же день приїхав у монастир великий князь Всеволод...із хрестолюбивою княгинею (Анною), і з сином Ростиславом і Володимиром..." без значних виправлень перекочувала з 1088 у 1200 рік. Якщо імена княгинь і синів Рюрика та Всеволода могли збігтися випадково, то підміна Всеволода Рюриком не може бути непоміченою. Порівнюючи те, що сказано про Рюрика у Татищева: "...оскільки ним (Рюриком – М.-Л. Чепа) пиття многе і жінки володіли, то мало про управління державою і про свою безпеку дбав. Судді його і по городах управителі багато тяготи народові чинили, через те він у народі дуже мало любові, а від князів поваги мав...", із тим, що про нього сказано під 1199-1200 роками (“Сей же христолюбець князь Рюрик, літами немолодий сей, чад прижив собі по плоті, - про них не час розповідь вести, - та по духу більше було йому плоду у спадок... Це ж було начало його мудролюбства: од страху господнього він здержливість, немов яку основу, заклав, за Іосифом же дбав про чистоту тілесну, і Мойсеєву доброчесність наслідував, і Давидове смирення, і Костянтинову правовірність. І інші доброчесності додаючи для заповідей владичних, він також повчав, молячись повсякдень, щоб так дістати спасіння.”) то побачимо, що це діаметрально протилежні характеристики, які не можуть стосуватися однієї людини. Натомість характеристика Всеволодова під 1093 роком (“Сей благовірний князь Всеволод змалку любив правду, і дбав він про убогих, і воздавав честь єпископам і просвітерам, а над усе любив чорноризців і давав їм те, чого вони потребували. І сам же він здержувався від п’янства і похоті, тому й любив його отець його”) і те, що сказано нібито про Рюрика у "Літописі Руськім" під 1200 роком різниться незначною мірою. Повернемося до порівняння Всеволода Ярославовича з Авраамом. Для того, аби зрозуміти, чим спричинене таке порівняння нагадаємо, що за Біблією Авраам є батьком всіх народів, і, зокрема, від Авраама й рабині Агари народився Ізмаїл: “ А Ізмаїл родив двадцять синів. Од них і є торкмени, печеніги, і торки, і половці...” А від Авраама і його першої дружини Сари, коли Аврааму виповнилося 100 років, а Сарі 90, народився Ісак. З Євангелія від Матвія знаємо, що:” Авраам породив Ісака, Ісак породив Якова, Яків породив Юду… Маттан породив Якова. А Яків породив Йосипа, мужа Марії, що з неї родився Ісус, званий Христос.” Отже, можемо зробити висновок, якщо 1200 року були підстави порівнювати Всеволода Ярославича з Авраамом, то на тогочасній історичній арені мали бути присутніми й активно діяти не тільки потомки Мономаха (лінія Ісака), але й потомки Ростислава (лінія Ізмаїла), оскільки Бог благословив як перших, так і других.     

Завдячуючи Божому провидінню до наших днів зберігся прижиттєвий портрет Всеволода Ярославича, що входить до фрескової ктиторської композиції Софії Київської. Дослідники одностайні у тому, що на південній стіні храму, крайня з лівого боку фігура – князь Всеволод. Окрім погано збереженого оригіналу фрески до нашого часу збереглися її копії з малюнків голландця Вестерфельда (1651 рік) та акварелей Солнцева (1843 рік). Через те, що чорно-білі ілюстрації не дають повного враження від портрета Всеволода, подаємо його опис, здійснений С. Висоцьким: ”Крайняя фигура слева по росту, самая низкая из четырех, изображена в плаще-корзно розово-красного цвета, обшитого желтой каймой, украшенной драгоценными камнями. Поле плаща, одна пола которого переброшена через левую руку и скреплена у правого плеча круглой фибулой, богато орнаментировано кругами с крестами внутри, между ними помещены розетки и кресты. Нижнее платье голубовато-зеленого цвета с широкой каймой по подолу”. Ренгеноемісіограма фрески засвідчує на голові княжу конічну шапку, а не білий жіночий чепець – результат пізніших перемальовок.

Коротко нагадаємо обставини смерті Всеволода Ярославича. Літописець, описуючи цноти усопшого, серед іншого зробив наголос на словах Ярослава Мудрого: “...коли одведе тебе Бог од живоття твойого, тут теж ти ляжеш, де ото я, коло гробу мойого, тому що люблю я тебе більше, ніж братів твоїх”.

Таким чином було пояснено, чому нікого зі старших синів Ярославових не було поховано в Софії Київській, а для Всеволода зроблено виняток. Далі розповідається: ”І коли він розболівся вельми, [то] послав [гінця] по сина свого Володимира до Чернігова. І прийшов Володимир, [і], побачивши отця недужим, плакав вельми. І сиділи біля [Всеволода] Володимир і Ростислав, син його менший, а коли ж прийшов час, преставився він тихо й спокійно і прилучився до предків своїх…

Володимир же, оплакавши з Ростиславом, братом своїм, [отця свого], опрятали тіло його. І зібралися єпископи, і ігумени з чорноризцями, і попи, і бояри, і прості люди, [і] взявши тіло його, з належними співами положили його у святій Софії…” Літописець увесь час ставить Володимира Мономаха на перше місце перед Ростиславом; здавалося б, так і має бути, адже Володимир – старший син Всеволода. Але деякі особливості написання графіті, у якому повідомляється про погребіння Всеволода-Андрія Ярославича, а також слова літописця: ”…І приходила до нього старість, і стали йому подобатись думки молодих, і раду він чинив із ними. А ці й почали його підбивати, і [став він] невдоволений дружиною своєю першою”, дають підстави висловити припущення, що головною особою поховального обряду, а отже, і неформальним “першим” спадкоємцем насправді був Ростислав.

Нагадаємо, що С.Висоцький пропонує таке прочитання поховального графіті князя Всеволода: ”У великий четвер рака положена була… Андрія руського князя благого, а Дмитр писав, отрочка його, місяця апріля в 14”. На місці трьох крапок було якесь слово, можливо навмисно знищене, від якого залишилася центральна літера “Т” з імовірним знаком титла над нею. Як зазначає С. Висоцький, незвичним є ще й те, що графіті повідомляє не про смерть князя, а про його покладення у раку-гробницю, тобто про погребіння. А можливо, це й була головна мета отрочки Дмитра – зробити наголос на тому, хто насправді потурбувався про виготовлення раки, встановлення її у Софіївському соборі, і таким чином, був владним правонаступником, тобто на князі Ростиславі? Пригадаємо у цьому контексті наше недавнє комуністичне минуле – черговими генеральними секретарями компартії ставали керівники погребальної церемонії померлого генсека.

Тому вважаємо, що знищене слово або слово під титлом могло бути ім’ям Ростислава Андрійовича. У такому разі матимемо: ”У великий четвер рака положена була Ростиславом (в імені бачимо букву “т” – М.-Л. Ч.), Андрія руського князя благого, а Дмитр писав, отрочка його, місяця апріля в 14”. Очевидно, що Дмитр був отрочкою Всеволодового сина Ростислава, а не самого Всеволода. Ймовірно, що напис зроблено Дмитром уже після смерті Ростислава, тому такі акценти видаються умотивованими. Усе це свідчить, що Ростислав в очах тогочасної київської владної верстви був сильним претендентом на київський стіл.

Вище ми писали, що на стінах Софії зберігся портрет Всеволода Ярославича. Ми вважаємо, що напроти портрета князя, на північній стіні собору, розміщений портрет його сина Ростислава. На чому ґрунтується таке припущення? Вважають, що праворуч від Ярослава Мудрого на фресці зображені його сини Володимир, Ізяслав, Святослав та Всеволод, а на протилежній стіні храму, напроти Ярослава розміщено його дружину Ірину, а далі слідують їхні доньки. Таке розміщення членів родини Ярослава відповідає християнському звичаю, за яким чоловіки мають молитися на правій половині храму, а жінки – на лівій. Але детальний аналіз композиції засвідчує порушення такого принципу розміщення осіб чоловічої та жіночої статі. С. Висоцький пише: "По левую руку от центральной фигуры…изображение княгини (дружини Ярослава – М.-Л. Чепа) и трех дочерей. Последним на северной стене, возможно, был изображен младший сын князя, не поместившийся на южной стене”. Тут С. Висоцький двічі вступає у протиріччя з самим собою, бо праворуч від батька не помістилися не один, а два сини Ярослава – Ігор та Вячеслав, а також, коли справедливо зазначає: “Утверждение о том, что на фреске южной стены собора якобы могла быть среди сыновей князя изображена дочь, противоречит не только второстепенной роли, отводившейся женщинам в политической жизни Руси, но и традиции, согласно которой в христианских храмах мужчины и женщины стояли всегда порознь”. Дійсно, доньки Ярослава, що повиходили заміж за вінценосних осіб Європи і відігравали там далеко не останні ролі, у себе на батьківщині не мали тої ваги, аби їх увіковічнили у Софійському храмі. Тому, на наш погляд, як того вимагає принцип симетрії, ліворуч від Ірини, дружини Ярослава, було зображено не її доньок, а невісток. Також не менш очевидно, що до ктиторської фрески могли потрапили тільки ті княжичі, які на момент створення фрески були вже одруженими та зробили матеріальний внесок у спорудження та опорядження храму, а таким критеріям відповідають тільки Володимир, Ізяслав, Святослав та Всеволод Ярославичі. Вагомість внеску перших двох підкреслюється свічками, які вони тримають у руках. Але чому, все ж, напроти Всеволода Ярославовича “детская фигурка едва достигающая локтя сыновей Ярослава на южной стене”, а не портрет дружини? Ми вважаємо, що коли створювалася фреска, то напроти Всеволода дійсно була намальована його перша дружина Марія. Через деякий час після, смерті Марії Всеволод розпорядився переробити фреску і зобразити на цьому місці Анну. Богобоязна Анна противилася такому вчинку чоловіка і коли втратила первістка Ростислава, то наказала знову переробити портрет і зобразити на ньому сина. Тільки так можна пояснити те, що: “Крайняя правая фигура, хотя и сохранилась полностью, имеет большие утраты красочного слоя и следы многих переделок ”.      

Наступне графіті, безперечно, стосується Ростислава, але немає одностайної думки про те, чи він згадується тут як жертва, чи як злочинець. С. Висоцький пише: “В первой строке записи указан месяц события – май. Под словом (“місяця” – М.-Л. Ч.), во второй строке, было указано число месяца, но оно не уцелело из-за выпадов штукатурки; видны только остатки титла. Однако слева, немного в стороне от надписи, на уровне второй строки дописано… 25-е. Далее, во второй строке читается: утоплен, погружен. Загадочно содержание третьей строки, в которой под титлами помещен ряд букв… В конце ее, также под титлом, несколько более крупными буквами значится: КНЯЗЕ.

Первые две строки читаются и переводятся вполне определенно: “Месяца мая в 25-е утоплен..” Ми не можемо погодитися з такою категоричною оцінкою. На наш погляд, неварто обминати увагою той факт, що цифра “25”, очевидно, дописана після знищення автентичного напису про число місяця травня, коли насправді було утоплено особу, про яку йдеться у графіті. Про того, хто міг бути автором такої правки напису, ми поговоримо далі. Цитуємо наступне: “ В третьей строке, по-видимому, содержится имя утопленника, которое по каким-то соображениям зашифровано и не поддается дешифровке. Определение смысла записи затруднительно. Однако, очень любопытным является то, что “утопление” произошло 25 мая. Невольно припоминаются летописные события 1093 года, связанные с поражением древнерусских князей на реке Стугне и гибели в ней молодого “уноши” Ростислава Всеволодовича. Об этом, спустя сто лет, вспоминал автор “Слова о полку Игореве”. Летопись относит битву на Стугне ко дню Вознесения (26 мая 1093 года), очень близкому к дате, которая указана в рассматриваемом граффито. Не идет ли в нем речь о смерти Ростислава Всеволодовича? Некоторые признаки говорят в пользу нашего предположения. Ростислав Всеволодович, как и его отец, был похоронен в Софийском соборе. Факт немаловажный, учитывая, что в граффито, начертанном в Софии, предельно близко совпадает число и месяц события; наконец, очень похоже, что слово под титлом третьей строки надо читать как “князе”. Тогда запись в целом переводится: “Месяца мая в 25-е утоплен …князе” .

Зовсім інакше тлумачить напис Е. Кабанець. Він не погоджується із С. Висоцьким щодо прочитання останнього слова “князе”, пропонуючи натомість читати це слово як “князем”, що видається нам ближчим до істини. Проте видається не зовсім обґрунтованим наступний висновок: “Страдательный залог причастия исключает возможность понимания в зашифрованном слове граффито имени неизвестного князя. Безымянный князь был не жертвой, а вершителем произвола”. Насправді існує непередбачена дослідником можливість однозначного прочитання напису у випадку, коли і жертва, і злочинець були князями.

Непобачивши вказаної нами можливості Е.Кабанець пропонує трактувати графіті як ідентичне розповіді в “Києво-Печерському Патерику” про загибель печерського монаха Григорія, утопленого дружинниками князя Ростислава напередодні його власної смерті.

Така версія, попри її правдоподібність, викликає наступні сумніви. Найперше те, що вона була оприлюднена через сто років після битви на Стугні, в апокрифічному тексті. У літописних джерелах немає навіть натяків на негідний вчинок Ростислава щодо монаха Григорія. Викликає підозру й виправлення дати події, зазначеної у графіті.  

Ґрунтовним у доробку цитованого автора є дешифровка записаного тайнописом слова, під яким, імовірно, ховається ім’я утопленої особи. Було показано, що криптограмою, в якій надрядні риски-титла над буквами вказують порядок зміщення цих позначок відносно букв грецького алфавіту, зашифровано ім’я “Григорій”. Невже й справді у графіті йдеться про монаха Григорія? Нам здається, що розгадка тут в іншому. По-перше, точність дешифровки, допущені при цьому поправки (особливості прочитання погано збережених букв криптограми, недостатньо обґрунтоване збільшення їх числа - із семи до восьми тощо) не виключають можливості прочитання зашифрованого слова як “Георгій”. По-друге, із давніх-давен існував звичай, який зберігся до наших днів, давати хлопчикам імена їхніх дідусів. Так Володимир, Всеволодів син, був названий Мономахом на честь діда по материнській лінії. Цілком логічно припустити, що Ростислава було названо Георгієм на честь дідуся по батьковій лінії, Ярослава Мудрого, який мав хрестильне ім’я Георгій.

Таким чином, є досить підстав для того, щоб висловити припущення, що автор графіті хотів повідомити людям, котрі приходили до саркофага князя Ростислава: “Месяца мая в 26-е утоплен Георгий князем”. Тобто на стіні Софії Київської, ще за життя Володимира Мономаха, коли великим київським князем був Святополк Ізяславович (1093 – 1113), невідомою особою було звинувачено Мономаха у братовбивстві. Звинувачення було настільки серйозним, що більш, ніж через сто років чернець Полікарп, симпатик Мономаховичів, “підправив” відповідні графіті Софії Київської, склав апокрифічну оповідь про діяння і смерть Григорія Чудотворця, звинувативши у його смерті князя Ростислава, і все для того, щоб зняти підозри й звинувачення з Мономаха.

Звернемося до аналізу епізодів, які стосуються Бояна та дружини Всеволода, про яких йдеться у відомому графіті, де розповідається про купівлю землі княгинею Всеволожою. Робінсон, опираючись на “Слово” обґрунтовує, що Боян дещо пережив полоцького князя Всеслава, який помер у 1101 р., і тому логічно вважати, що землю Боянову купила княгиня Анна (“княгиня Всеволожа”), яка померла в 1111 р., отже була сучасницею Бояна.

Тут доречно нагадати, що Боян “Слова” і Янь, про якого Нестор-літописець сказав під 1106 р. наступне: “У це ж літо помер Янь, старець добрий, жив літ дев’яносто, в старості маститий: жив по закону Божому, не гірший перших праведників, від нього ж я чув багато словес, які і вписав у літописець. Був же він муж добрий, і покірливий, і смиренний, уникав всіляких тяжб, його ж і гріб є в Печерському монастирі, у притворі…”, є одна й та сама особа.

Наведені дати дозволяють висловити наступні міркування стосовно можливого року купівлі-продажу землі. Княгиня Всеволожа могла від свого імені здійснювати акт правочину з Бояном після 1093 року (смерть князя Всеволода) і аж до смерті Бояна (1106). На початку графіті зазначено, що "… місяця січня в 30, на святого Іполита, купила землю Боянову княгиня Всеволодова...” Свято Іполита є неперехідним і кожного року відзначається 30 січня, а тому може припадати як на будень день, так і на неділю. Через те, що свідками купівлі-продажу були 12 попів, а таке могло бути тільки недільного дня, маємо віднайти між 1093 та 1106 роками, той рік, коли Іполита відзначали у неділю. Скориставшись “вічним календарем” знаходимо, що у вказаному проміжку таким був тільки 1099 рік. Чим виділяються літописні записи під цим роком? Як твердять фахівці вони практично всі перенесені з 1097! Як могло таке статися? Чи не тому, що справжні події 1099 року, у тому числі й ті, дійовими особами яких могли бути учасники купівлі-продажу Боянової землі, були вилучені невідомим цензором із літопису ще у ті давні часи, через що і виникла потреба оприлюднити подію “перед святою Софією”, тобто у вигляді графіті?   

 

1.Чепа М.-Л.А. Реконструкція когнітивної карти довкілля людини середньовіччя // Проблеми загальної та педагогічної психології. – Том ІІІ, ч. 7. –с. 241-246.  

2.Чепа М.-Л.А. Історія, культура, психологія: на шляху до єдиної парадигми // Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України. – К. 2001. – т. ІІІ. – ч. 8. – с. 238-243.

3.Наливайко С.С. Індія, половці й Київська Русь // Слово Просвіти. ч. 32.– с. 20

4.Аджи М. Полынь половецкого поля. – М. : Мысль, 1994 . – 350 c.

5.Чепа М.-Л.А. Мислене древо // Науковий збірник “Бюлетень Товариства” ім. М. Міхновського. 1998.№ 3. – К.: УВС. – С. 12–42.

6.Ars vetus – ars nova: В. А. Роменець. – К.: Гнозис, 2001. – 256 с.

7.Иностранная психология. – 1993. – Т. 1. – № 2.

8.Белявский И.Г., Шкуратов В.А. Проблемы исторической психологии. – Ростов, 1982. – 216 с.            

9.Высоцкий С.А. Средневековые надписи Софии Киевской. – К.: Наукова думка, 1976. – 455 с.

11.   Києво-Печерський Патерик. – К.: Час, 1991. - 280 с.        

12.   Києво-Печерський Патерик. – К. ЗАО “Тираж-51”, 1996. – 384 с.

13.   Коул М. Культурно - историческая психология: наука будущего.: Когито-Центр, Издательство Института психологии РАН, 1997. – 432 с.

14.   Лихачев Д.С. Избранные работы в трех томах. Том 3. Художественная литература, 1987. – 520 с.

15.   Левицький Ю.-М. Святі Київської Церкви. – К.: Видавництво ім. Олени Теліги, 2000. – 120 с.

16.   Менгес К. Г. Восточные элементы в "Слове о полку Игореве". - Ленинград.: Наука, 1979. – 267с.

17.   Московитянин, – 1842 – № 1 – с.213-215.

18.   Пам’ятки архітектури і монументального мистецтва в світлі нових досліджень. Тези наукової конференції Національного заповідника "Софія Київська". – К.: 1996. – 88 с.

19.   Повість врем’яних літ: Літопис за Іпатським списком. - К.: Рад. Письменник, 1990. - 558 с.

20.   Потебня А.А. Слово и миф. – М.: Правда, 1989. – 624 с.

21.   Слово о полку Игореве. 800 лет: Сборник. – Советский писатель,1986. – 576 с.

22.   Тоцька І. Ф. Графіті Софійського Собору і музична культура Київської Русі. – // Пам’ятки писемності східнослов’янськими мовами ХІ - ХVIII століть. – К.: Хрещатик, 1995. – с. 330-333.

23.   Чепа М.-Л. А. Русько-половецькі взаємини: погляд історичної психології // Пізнання один одного. Культури українського та кримсько­татарсь­кого народів. – К.: Інститут державності і демократії, 1999, с.23-38.

24.   Чепа М.-Л.А. Шлях до Шаруканя: культурно-історична психологія в пошуках правди про русько-половецькі взаємини // Збірник наукових праць №5-2. Духовність та злагода в українському суспільстві на перехресті тисячоліть. – К., 1999. – с.64-71.

25.   Чепа М.-Л.А. Психологічна реконструкція особистості Бояна // Проблеми загальної та педагогічної психології. Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України. 2000 – т. ІІ, ч. 6. – с. 7-12.

26.   Чепа М.-Л. Княгиня Анна та віщий Боян - світочі людяності у часи жорстокості // Етноси України. К.: 2000. – с. 36 - 49.  

27.   Чепа М.-Л.А. Степ-брат, степ-батьківщина: новий ракурс старої теми вузлових точок української національної самосвідомості. //Майдан, 1998. – № 1-3. – с.41-46.

28.   Низами. Пять поэм.: Пер. с фарси. Библиотека всемирной литературы. Серия первая. Том 25. М.: Художественная литература. – 1968. – 638 с.

29.   Котляр М.Ф. Історія України в особах. Давньоруська держава. К.: Україна, 1996. – 240 с.

30.   Митрополит Іларіон (Іван Огіенко). Життєписи великих українців. К.:Либідь. 1999. – 672 с.

31.   Шерлемань Н.В. Природа й люди Киевской Руси. Інститут рукопису НАН України. Фонд № 49. од. зб. № 78.

32.   Літопис Руський. За іпатським списком. Перек. Л.Махновець. – К.: Дніпро, 1989.

33.   Чепа М.-Л. Важкий шлях до істини // Українське слово, Ч.50, 2000 р.

34.   Біблія. К. Україна, 1992.