Костенко Н.В. "Вірш Т.Г. Шевченка “Не молилася за мене”..."

Н.В. Костенко

(Київ) 

Вірш Т.Г. Шевченка “Не молилася за мене”... 

Лірична рефлексія Т. Шевченка “не молилася за мене” написана у першій половині (орієнтовно у січні – квітні) 1850 р. в Оренбурзі.

Автографи – у “Малій книжці” (за №3 у захалявній книжечці 1850) і в “Більшій книжці”, куди текст переписано з окремими виправленнями 1858р. Уперше твір надрукований без останніх одинадцяти рядків (40-50) у альманасі П. Куліша “Хата” (СПб, 1860) під довільною редакційною назвою “Хатина” та з помилковим визначенням місця написання твору: “1850, над Каспієм”. Повний текст уперше опубліковано у виданні: Шевченко Т.Г. Кобзарь. – Прага, 1876.

Це твір елегійного змісту, один із зразків невільницької лірики поета, скарга на нещасливу долю, яка не дала здійснитися його сокровенній мрії про родинне щастя з коханою дівчиною. За висловом Леоніда Білецького, “в елегії цій пробивається глибокий жаль на долю, що повела його зовсім не по тій дорозі, по якій він іти мріяв” (Тарас Шевченко. Кобзар. Том третій. Редакція, статті й пояснення Д-ра Леоніда Білецького. – Вінніпег. – Канада. – 1953. – С.505).

Вірш є типовим прикладом ліричної композиції. Текст побудований на протиставленні і розвитку двох контрастуючих тем, які згодом об’єднуються однією примирливою тональністю (теми гіркого спогаду і світлої мрії). Чотири частини вірша виділено графічно і тематично. Перша частина: 1-й – 12-й рядки – експозиція, спогад про дитинство поета і рано втрачену матір, яка не вимолила йому долі; друга: 13-й – 39-й рядки – розробка основної теми – ідилічне видіння омріяного щастя – “хатиночки в гаю” і коханої дівчини, “безталанної Оксаночки”; третя: 40-й – 46-й рядок – розробка контрастуючої теми – звернення до Бога з засудженням соціальної нерівності між панами і простими людьми; четверта: 47-й – 50-й рядки – благання Бога подарувати омріяний рай хоч в кінці життя, перед смертю, для того “Щоб хоч умерти на Дніпрі, / Хоч на малесенькій горі”.

Перша і наступні частини розрізняються також версифікаційно. 1-й – 12-й рядки написані 14-складовим віршем зі схемою римування парних рядків (ХАХА); увесь подальший текст написано 4-стопним ямбом з вільним римуванням.

Найбільш бурхливим темпом і розпачливою тональністю виділяється заспів твору, його експозиція, де поет згадує своє дитинство. Тут помітний контраст між повиванням, благословенням матері (“повивала, / Співаючи. – Нехай росте / Та здорове буде! – ”) і тим пеклом, на яке прирекло поета життя. Експресія розпачу і жалю на початку твору посилена синтаксичними конструкціями заперечення (“Не молилася за мене, поклони не клала”...), ритміко-синтаксичним перенесенням (enjambement) між другим і третім рядком (“... не клала / Моя мати...”); в наступному реченні регістр емоцій доповнюється відтінками самоіронії (“І виріс я, хвалить Бога, / Та не виліз в люде” – в ранішому автографі поет використав більш нейтральне “не вийшов в люде”) і переходить в останньому реченні першої частини (9-й – 12-й рядки) у сплеск гніву, розпачу й прокляття світу (“Лучше було б не родити / Або утопити, / Як мав би я у неволі / Господа гнівити”). Гірше смерті неволя, – вважає поет.

Цей бурхливий вилив негативних емоцій за контрастом змінюється в другій частині елегійним просвітленням та ідилічним видінням – мрією про можливе щастя у рідному краї, у рідній хаті з коханою дівчиною. Основний настрій – благання Бога про здійснення мрії – увиразнюють такі синтаксичні фігури, як плеоназм (“А я так мало, небагато / Благав у Бога”, повтор споріднених слів (“тілько хату, / Одну хатиночку в гаю”), інші численні повтори, що розгортаються за принципом переліку (“Та дві тополі коло неї, / Та безталанную мою, / Мою Оксаночку” і т.д.). Оксаночка – подруга дитинства поета Оксана Коваленко; критики зазначають, що автор відходить “від реальних фактів біографії Оксани” і перетворює цей образ у “символ нещасливої долі дівчини-кріпачки” (Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Том другий. Поезія. 1847-1861. – К., 1990. – С. 527).

У зображенні ідилічної картини поет вдається до улюбленого прийому градації: спочатку бачить “тілько хатиночку в гаю” та дівчину; потім уявляє, як удвох вони дивляться “з гори / На Дніпр широкий, на яри, / Та на лани золотополі, / Та на високії могили”. Візія переходить у медитацію, думу про героїчну історію українського народу, про тих лицарів-козаків, гетьманів, що були поховані у могилах: “Дивитись, думати, гадать, / Коли то їх понасипали? / Кого там люде поховали? / І вдвох тихенько заспівають / Ту думу, сумную, днедавну, / Про лицаря того гетьмана, / Що на огні ляхи´ спекли”... Друга ідилічна частина завершується ностальгічним пейзажем тихого літнього вечора з улюбленими Шевченковими образами рідного краю: вечірньою зорею, місяцем над горою, туманом над ланом та ін.: “А потім би з гори зійшли; / Понад Дніпром у темнім гаї / Гуляли б, поки не смеркає, / Поки мир божий не засне, / Поки з вечірньою зорьою / Не зійде місяць над горою, / Туман на лан не прожене. / Ми б подивились, помолились / І розмовляючи пішли б / Вечеряти в свою хатину”.

У третій частині (від 40-рядка “Даєш ти, господи єдиний” до 46 “З убогої малої хати”) за контрастом елегійна інтонація знову змінюється гнівним докором Богові за те, що рай божий на землі він дав панам, які з своїх високих палат на той рай плюють. Детальніше ця тема розроблена в автографі 1850 р.: “Даєш ти, господи, і злато / і власть панам в твоїм раю... / На рай твій, господи, плюють, / Запершися собі в палатах / І нам дивитись не дають”.

Мотив скривдженого раю із ще більшою реалістичністю був розроблений у написаному того ж 1850 р. відомому автобіографічному вірші “Якби ви знали, паничі...”: “Не називаю її раєм, / Тії хатиночки у гаю / Над чистим ставом край села. / Мене там мати повивала / І, повиваючи, співала, / Свою нудьгу переливала / В свою дитину... В тім гаю, / У тій хатині, у раю, / Я бачив пекло...”

Поет засуджує станову нерівність і соціальну несправедливість. Переписуючи текст вірша з “Малої книжки” у “Більшу”, він вписав 43-й рядок, у якому висміює і таврує панів; в останньому варіанті: “Пани ж неситії, пузаті”. Отже, прагнув до більшої, соціальної визначеності твору. Не випадково обережний П. Куліш згодом скоротив цей текст.

Однак за третьою частиною бачимо ще короткий фінал – 47-й – 50-й рядки. Тут знову поет повертається до головної теми: молитовного благання Бога (посиленого повторами “благав, благаю”) виконати хоча б останнє його бажання – умерти не на чужині, а в рідній оселі, в Україні: “Я тільки хаточку в тім раї благав і досі ще благаю, / Щоб хоч умерти на Дніпрі, / Хоч на малесенькій горі”. Образ Дніпра і гори навертають читача до “Заповіту” Шевченка, у якому він заповідав поховати його “на могилі”, “на Вкраїні милій”.

Просвітлення настрою у фінальних частинах багатьох творів Шевченка зайвий раз переконує, що акцентування на одній протестній стороні його поезії суперечить самій художньо-естетичній специфіці його творчості, не враховує законів її структурування.

В процесі роботи автор прагнув удосконалити текст і вніс деякі стилістичні виправлення. Так, у 21 рядку вислів “лани золотохвилі” (слово “золотохвилі” римувалося зі словом “могили” в наступному рядку) він замінив висловом “лани золотополі” (у “Заповіті” – “лани широкополі”), пожертвувавши римою, можливо, для того, щоб звільнитись від шаблонного поетизму. Але в іншому місці, у 39 рядку, він замінив слово “хаточку” на “хатину”, навпаки для того, щоб домогтися вправної рими: “хатину” – єдиний”. Значну роль у тексті вірша відіграє словесна інструментовка, особливо у наспівній першій частині; напр., алітерація на “м-л-н”: “Не молилася за мене”; на “к-л”: “Поклони не клала”; на “г” – “Господа гнівити”; у 36 рядку – внутрішня рима: “Туман на лан не прожене” і т.д. Пропорційність будови, що вияскравлює думку поета, і фонічна впорядкованість твору надають йому художньо-естетичної цілісності. 

Література:

1. Шевченко Тарас. Кобзар. Том третій. Редакція, статті й пояснення   Д-ра Леоніда Білецького. – Вінніпег. – Канада. – 1953;

2. Шевченко Тарас. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Том другий. Поезія. 1847-1861. – К., 1990;

3. Ненадкевич Є.О. З творчої лабораторії Т.Г. Шевченка. – К., 1959