Вознюк О.М. "Імагологічна перспектива України у творчості Є. Стемповського"

УДК 821.162.1’06 – 3.09:821.161.2.

Вознюк О.М.

аспірантка

Львівський національний

університет ім. І. Франка 

ІМАГОЛОГІЧНА ВІЗІЯ УКРАЇНИ У ТВОРЧОСТІ

ЄЖИ СТЕМПОВСЬКОГО 

Дослідження образу Іншого набуває особливої актуальності в літературознавчих студіях в постколоніальний період та виділяється в окрему галузь порівняльного літературознавства – імагологію (з лат. “імаго” - образ, з гр. “логос” – слово). Імагологія – “це новий шлях відповіді на складні запитання, які ставлять філософи, психологи, соціологи та літератори”[5, 7]. Таким чином, імагологія виводить текст на практично новий шлях літературно-критичного аналізу, враховуючи внутрішню картину твору та ментальний рівень, що раніше не акцентувалось дослідниками.

Проблеми імагології проаналізовано у працях як зарубіжних (Дж. Лірсен, М. Беллер, К. Вільям, П. Рікер ), так і в українських науковців ( М. Брацкої, В. Орехова, О. Веретюк та ін.) [див. літературу].

У пропонованій статті зосередимо увагу на імагологічній візії України в есеїстиці польського письменника Є. Стемповського, творчість якого ще не досліджена в Україні.

Письменник, створюючи літературний етнообраз Іншого, на нашу думку, маркує його у творі лексичними маркерами або „операторами індивідуалізації” [4, 40], зазначаючи поділ на Свого та Іншого. Це може проявлятися як на рівні стилістичному, так і на рівні лексичному. Відповідно до вищезазначеного постає питання ідентифікації автора у творі. На основі змалювання авто – та гетеро-образів письменник дає певні маркери для читача, який може інтерпретувати їх значення для ідентифікації авторської позиції у творі. Роль таких маркерів можуть виконувати й своєрідні слова-ключі, які через свою негативну, позитивну або ж нейтральну конотацію можуть сигналізувати авторську позицію щодо конкретного образу Іншого.

Єжи Стемповський писав польською мовою про Україну. Есеїст, який був поляком за походженням, звертається до української тематики невипадково. З раннього дитинства письменник перебував у лоні української культури, в родовому маєтку Шебутинці що на Поділлі. Як зазначає письменник, “я прийшов на світ у польській родині в Україні. Ці прості слова сьогодні вимагають багато пояснень” [6, 9]. Есеїст маркує простір України, про яку пише, фокусуючись на долині Дністра, на якій безпосередньо зростав. Отже, долина Дністра стає своєрідної відправною точкою рецепції України в творчості письменника.

Багато осіб змінювало рідну мову на терені долини Дністра, як пише письменник, проте жодна з мов не гинула. Така ситуація була зумовлена тим, що у ті часи національність не була певним сталим фактом, а становила право вільного вибору, що не обмежувався мовою.

Принципи толерантності, винесені з дитинства з долини Дністра, стали життєвим кредо письменника, а саме повага до національних культур. „Ці поняття, винесені мною з долини Дністра, залишились для мене живими й актуальними навіть тоді, коли спогади про мою ближчу батьківщину покрила імла віддалі” [6, 40]. Письменник маркує Україну терміном „моя ближча батьківщина”, що відсилає до терміну „мала батьківщина”. Це свідчить про те, що Стемповський визнає Україну своєю Батьківщиною – ближчою, духовною.

Дослідниця О. Веретюк стверджує, що читач може ідентифікувати автора за зовнішніми ознаками, тобто за його громадянством та за мовою твору [2, 70]. Такий підхід, на нашу думку, не відображає реального становища, оскільки історії відомо багато письменників, які писали нерідною мова, проте ідентифікували себе або зі своєю нацією, або ж намагалися повністю відповідати культурному коду мови писання (відомий приклад М. Гоголя, Дж. Конрада та ін.). Отже, автор у творі може ідентифікувати себе відкрито або ж приховано.

Національне самовизначення перебувало на терені України, згідно есеїста, у постійному русі та відзначалося нестабільністю у той час. „Якщо поляк одружувався з росіянкою, - говорив мій батько, - то їхні діти, зазвичай, є українцями або литвинами” [6, 11], - так описує проблему національного самовизначення Єжи Стемповський. Сам же письменник ідентифікував себе як східного європейця без зазначення своєї національності.

Відповідно до розкриття гетеро образу українця демонструє письменник й власний автообраз за допомогою уже запропонованих нами маркерів. Таким чином літературний етнообраз постає сукупністю ідей та перцепції Іншого в уяві автора. Однак автообраз не завжди мусить бути позитивним. Зустрічається й критичне трактування автообразу у його іронічному, сатиричному висвітленні.

Візія України у творчості Г. Сенкевича була неприйнятною для Єжи Стемповського, оскільки вона переросла у загальнонаціональний польський стереотип. Есеїст вважає, що поляки витворили штучний образ диких земель України, щоб заспокоїти власне самолюбство щодо втрачених територій: "Сенкевичівський образ "диких піль" завжди видавався мені віддаленою від реальності фантазією самих поляків, які прощалися з ягелонською традицією і потішалися тим, що залишають по собі лише пустки" [6, 44]. Автор цілком заперечує цей негативний стереотип та безвартісність цих територій. Таким чином Єжи Стемповський критикує міф України Генрика Сенкевича, який побутував у польському суспільстві в той час.

Дослідник В. Орехов вводить поняття “імітації чужоземного погляду” [3, 103], тобто коли письменник вводить у твір персонажів інших національностей та висловлюється від їхнього імені. Таким чином автор артикулює не лише власну візію думок Іншого щодо автообразу, але й висвітлює позицію візії Себе на культурному рівні Іншого. Ця проблема є новою у вирішенні рецепції Я через позицію Іншого, приклади такої авторської позиції не є частими.

Є. Стемповський підкреслює цей аспект в творах, зокрема, що на терені України завжди був присутній Інший, який приносив щось своє, витворюючи таким чином неповторність місцевої культури. Присутність Іншого зумовлювалася географічним розташування України на перехресті культур. У візії Стемповського цей Інший не сприймався ворожо етнічним населенням, якщо не порушував правил свободи та толерантності. На теренах українських земель відчувався вплив інших культур: „ Численні українські замки, палаци завжди були, однак, свідченням чужих впливів, західних або середземноморських” [6, 25]. Проте цей вплив, на думку Є. Стемповського, не перешкоджав розвитку української самобутності, а навпаки, збагачував українську культуру.

Переплетення культур на теренах України витворюють не лише своєрідну культурну традицію толерантності до Іншого, але й допомагають розкрити душу Іншого, зрозуміти його. Така атмосфера сприяє порозумінню та стає джерелом творчості для багатьох митців. Серед яких Є. Стемповський називає Дж. Конрада, І. Стравінського та ін.

Українська культура тісно переплетена із Західною. Свідченням цього є хоча б латина, яка двічі приходила в долину Дністра. Спершу її принесли римські колоністи, а через пятнадцять століть вона повернулась на тлі Відродження. До XVIII ст. латинська мова залишалась урядовою в Речі Посполитій. „Уся Україна читала тоді по трохи Цицерона і Вергілія, і найкраща пародія на “Енеїду” була написана по українськи Котляревським” [6, 17], як зазначає автор, підкреслюючи цим високий розвиток та довершеність української мови.

Роль інтенції, яку письменник вкладає у твір, безпосередньо відображає план автора та “ставлення автора до свого твору” [7, 138] та літературного етнообразу. Відповідно, намірові автора передують певні спонукальні чинники, подразники, які наштовхують його до написання твору та створення того чи іншого літературного етнообразу.

Письменник інтерпретує свою візію Іншого та візію Свого/Я. Таким чином “етично нейтральної оповіді взагалі не існує, отже, література є заанґажованою, а тому кожен письменник має свою візію, він позначений як своїм Я, так і полем Іншого...” [4, 140]. Отже, існує взаємозалежність між Я та Іншим. Я/Своє реалізується та усвідомлюється за наявності Іншого. Ідентичність проявляється у взаємодії з Іншим на різних рівнях, за допомогою концептів Свого та Іншого, а також на рецептивному рівні читача. Читач під час прочитання твору перебуває, на нашу думку, у силовому полі культурної ситуації соціуму, стереотипів а також власного досвіду. Отже, рецепція Іншого читачем піддається іншому вимірові, ніж рецепція та змалювання Іншого автором.

Є. Стемповський зазначає, що Україна ХVI століття в описах мандрівників постає як величезний пустельний степ, на півдні якого мешкали татари-пастухи. Проте таке бачення дещо поверхове, на думку автора, оскільки сам Єжи Стемповський у саду біля свого будинку знайшов кам’яний хрест та поховання з одинадцятого століття. Це додатково засвідчує, що на цій території історія плине безперервно від язичницьких до християнських часів.

Ще одним свідченням високого розвитку української культури для есеїста є унікальні українські церковні хори, історія яких налічує сотні років. „ Зі збережених документів виникає, що деякі церковні хори мають величезну традицію у п’ятсот або навіть шістсот років безперервної діяльності. Я слухав хори, які співали зі старих нот, що передавались з покоління в покоління, і прочитання яких вимагало від чужинця певного знання палеографії.” [6, 72]. Діяльність хорів не зводилася лише до виконання літургії. Вони брали активну участь у суспільному житті, виступали на концертах з відповідним репертуаром. Такий хор „ співав на весіллях, хрестинах, дожинках та різних місцевих святах, в яких де-не-де збереглися спогади поганських обрядів” [6, 73].

Отже, українська музика розвивалась згідно європейських традицій: „Професійна чи народна музика Східної Європи завжди опиралася на ті самі зразки і на те саме ремесло, що й музика Заходу, від якої вона ніколи не відходила занадто далеко” [6, 75].

Єжи Стемповський підкреслює, що польське панування на теренах України було для простого народу важким. Згідно переказів діда письменника, який народився в Україні 1838 року, „ чоловіки не мали бажання співати, а жінки перестали вишивати сорочки” [6, 100].

На цьому тлі Є. Стемповський підіймає питання гідного прощання колонізатора з колонізованими землями та прийняття цього. Есеїст засуджує, „що все ще є поляки, які не можуть вимовити слово “Україна” чи “українці [6, 101]. У польській свідомості, на думку Стемповського, Україна постає не як віддалена підконтрольна територія, а як органічна її складова, певний багатонаціональний проект. Такий стан речей навіює есеїстові думку, що „Поляки, покидаючи Україну в воєнному замішанні та революції, не встигли з нею попрощатись” [6, 101]. Не всі розпрощалися з нею. Багато хто зберіг Україну в серці і несе її крізь ціле життя як свою батьківщину. На нашу думку, такий спогад несе інформацію про свою “малу батьківщину” Україну, її суб’єктивне сприйняття. Форма прощання з Україною та українцями є важливою для подальшого розвитку стосунків та історії двох сусідніх народів. Однак, як зауважує письменник, „польська література та публіцистика не продемонстрували досі жодної вдалої словесної формули, яка б виражала почуття поляків, які прощаються з Україною. Не знаю також, чи українці мають якусь форму прощання з поляками” [6, 102]. Ці слова мимоволі наштовхують на порівняння з давньогрецькими традиції прощання з рідною землею та піснями, які при цьому співалися.

Отже, імагологічне бачення України Єжи Стемповського відзначається різноаспектністю та багатовимірністю. Імагологічна перспектива України фокусується в основному на долині Дністра, однак згодом розширюються рамки до Волині, Східної Галичини, Гуцульщини та до всієї України, що переходить у глобальний світовий масштаб. Вихідною точкою розвитку візії України постає родинний маєток Шебутинці на Поділлі, уважне вивчення якого дає молодому Є. Стемповському натяки на правічну історію, яка триває на цих землях.

Письменник намагається розкрити зміст української культури, яка зберігає традиції пастерськой цивілізації. Цим і зумовлюється її ориґінальність та унікальність. Українська історія розкриває життя усього праєвропейського світу, оскільки до сьогодні зберігає рештки давньої пастерської цивілізації. Кожен реґіон країни долини Дністра зберігає самобутність та ориґінальність, яка виявляється у розвитку народної культури.

Отже, у візії Є.Стемповського українці виступають рівноправною нацією, з самобутньою праісторичною культурою, яка гідно бореться за свою незалежність. Україна змальовується не лише як країна дитинства, чи „мала батьківщина”, а як країна – сусід, культура якої є мало вивчена самими поляками.

Перспектива майбутніх культурних відносин залежить великою мірою від розуміння культури та звичаїв іншого народу, тому вивчення творчої спадщини письменника у призмі візії України вимагає подальших досліджень та перекладів українською мовою його творів.

Концепти Свій та Інший складають основу “архетипних психологічних і культурних категорій” [1, 70], які становлять підстави самоідентифікації та диференціації націй, етнічних груп. З цього виникає також, що, цікавлячись та вивчаючи Іншого, відбувається самооцінювання та переоцінка власного автообразу, при цьому відбувається також процес руйнування стереотипу Іншого як на рівні особистому, так і на рівні національному.

Отже, літературний етнообраз України у творчості письменника виходить за рамки польського негативного стереотипу щодо українця, який панував у той час. Є. Стемповський пропонує ревізію українсько-польських стосунків та побудування нових рівноправних відносин між обома націями. 

Література 

1.     Брацка М. “Свій” і “Чужий” козак у поезії “української школи” польського романтизму // Слово і час - №4 – 2005 – с. 70-78.

2.     Веретюк О. Скажи мені, хто я? (Проблема національної ідентичності літератури, літературного твору та його автора) // Слово і час – 2005 - №12 – С.69-72.

3.     Орєхов В.В. Ответная литературная рецепция как обьект имагологии. // Зб. Літературна компаративістика. – Вип.1, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, Київ, Фоліант, 2005 – 610 с.

4.     Рікер Поль. Сам як інший. - вид.2, К.: Дух і літера, 2002. – 458 с.

5.     Manfred B. Perception, image, imagology. – p.3-16 / Imagology. The cultural construction and literary representation of national characters. A critical survey. – Edited by Manfred Beller and Joep Leerssen – Amsterdam – 2007, -476p.

6.     Stempowski J. W dolinie Dniestru i inne eseje ukraińskie. Listy o Ukrainie. / Wybór, przypisy, posl. Kowalczyk A.S. – LNB,Warszawa, 1993 – 349 s.

7.     William K. Wimsatt Jr., Monero C. Beardsley. Błąd intencji // Teorie literatury XX wieku / pod red. Anny Burzyńskiej i Michała Pawła Markowskiego – Antologia - wyd. Znak, Kraków, 2006 – 759s. 

Анотація

У пропонованій статті авторка вперше в українському літературознавстві досліджує візію України у творчості польського есеїста Єжи Стемповського, використовуючи імагологічний підхід. Авторка аналізує багатогранну візію України письменника, яка ламає негативний стереотип України у польському дискурсі.

Ключові слова: візія, імагологія. Україна, Є. Стемповський, рецепція, письменник 

Аннотация

В предложенной статье автор впервые в украинском литературоведении исследует визию Украины в творчестве польського ессеиста Єжи Стемповского употребляя имагологический подход. Автор анализирует многогранную визию Украины писателя, которая ламает негативный стереотип Украины в польском дискурсе. 

Ключевые слова: визия, имагология, Украина, Є. Стемповский, рецепция, писатель. 

Summary

In this article the author made an issue about the vision of Ukraine in the literary creation of Polish writer J. Stempowski using the imagalogy method at first time in Ukrainian literary studies. The author analyses the multi aspected vision of Ukraine by the writer, which changed the negative stereotype of Ukraine in Polish disscource.

Key words: vision, imagology, Ukraine, J. Stempowski, reception, writer