Зосімова О.В."Ванітативний мотив в українській поезії XVII – XVIII на тлі слов'янского літературного бароко"

Харківський національний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди

ВАНІТАТИВНИЙ МОТИВ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ XVII – XVIII СТОЛІТЬ НА ТЛІ СЛОВ’ЯНСЬКОГО ЛІТЕРАТУРНОГО БАРОКО

Українська поезія XVII–XVIII ст. привертає на сьогодні пильну увагу істориків літератури. Ґрунтовні розвідки М. Андрущенко, Дж. Броджі Беркофф, В. Крекотня, Б. Криси, Т. Рязанцевої, Р. Радишевського, Л. Ушкалова та ін. збагатили сучасні уявлення про ідейне підґрунтя, жанрову систему, комплекс художніх засобів віршованих пам’яток національного бароко. Попри це, чимала низка питань, що стосуються вітчизняної літературної спадщини цієї доби, досі потребує значно докладнішого вивчення. Зокрема, необхідно розглянути особливості української барокової поезії в загальноєвропейському контексті, і насамперед – у порівнянні з відповідними тенденціями в літературі слов’янського бароко. Серед нечисленних досліджень цього напрямку можна назвати славістичні студії Д. Чижевського [17] та Л. Софронової [12], розвідки П. Левін [22], Р. Лужного [23], Р. Радишевського [27], присвячені розгляду польсько-українських літературних зв’язків, а також праці О. Мишанича [8],   О. Яковини [18] та деяких інших авторів, що досліджували вітчизняну поезію на тлі слов’янської літератури XVII–XVIII ст.

Мета цієї студії – розширити межі вивчення національної віршованої спадщини у загальнослов’янському контексті, а саме: окреслити прикметні риси інтерпретації українськими поетами популярного барокового мотиву “марнота марнот”, залучаючи до аналізу пам’ятки чеського, словацького, дубровницького і щонайперше – польського письменства.

Ванітативні рефлексії українських авторів щонайперше пов’язані з опрацюванням топосу швидкоплинності та крихкості дочасного життя. Цей топос мав у вітчизняній поезії різний ступінь розробки: від наявних у текстах XVII–XVIII ст. принагідних порад-застережень пам’ятати про скороминущість людського віку [13, 326, 329] до окремих творів, зміст яких цілком було підпорядковано розкриттю цієї думки. Прикладом такого тексту є, зокрема, псальма під назвою “Стих о кратком житіи человіческом”, інципіти різних варіантів якої вміщено в антології В. Перетця: “ Сколь наше на сем світе житіє плачевно, / Коль скоро и коль кратко, аки однодневно... ” [10, 126, 129, 132].

Окреслюючи скороминущий характер земного буття людини, вітчизняні поети традиційно порівнюють короткий людський вік із хисткими реаліями світу природи, а саме – з вітром [14, 70; 13, 337;], парою [19, 470; 1, 56], павутинням [19, 468; 6, 16]. Біблійні джерела цих аналогій (насамперед книга Йова і Псалтир) зумовлюють спільність їхнього використання в християнській літературній традиції. Наприклад, семантика образу павутиння як уособлення нетривкості дочасного буття та його примарних благ вельми приваблювала польських барокових поетів, зокрема Яна Домініка Морольського, Йозефа Яна Вадовського і Себастіяна Грабовецького, котрий стверджував, що діяльність та прагнення людини – “pajęczynie równe” [20, 33; 25, 332; 26, 174, 541]. В українському письменстві XVII–XVIII ст. цей образ набув особливого поширення в літературній спадщині Лазаря Барановича, котрий не лише послуговувався ним для створення окремих влучних порівнянь, але й вибудовував на його основі розлогі поетичні структури [24, 468 та ін.].

Європейські барокові поети активно використовують ще одну яскраву метафору, запозичену із тексту Св. Письма, а саме – образ життя-квітки [Пс. 102: 15–16]. Аналогічне порівняння фігурує, зокрема, у вірші поляка Збігнєва Морштина [25, 817] і в українській елегії анонімного автора: “Знаю, иж всі мои літа сут яко цвіт / и прудко минают як в полю пьенкный квіт... ” [2, 311].

У вітчизняній поезії XVII–XVIIІ ст. оприявнюється властива бароковій літературі тенденція до нагромадження синонімів, метафор, протиставлень тощо. Так, Симеон Полоцький у вірші “Homo” який належить до раннього періоду творчості поета, висловлює думку про крихкість дочасного людського буття, подаючи розлогий перелік відповідних уподібнень: “Człowiek jest bombol, szkło, lód, bayka, cień, proch, siano, / Sen, punkt, głos, dźwięk, wiatr, kwiat, nic” [11, 193]. Аби створити образ хисткого, нестатечного життя людини, польський лірик Даніель Наборовський також використовує “каталог” , або “ланцюжок” слів, що складається з одних іменників: “Dźwięk, cień, dym, wiatr, błysk, głos, punkt – żywot ludzki słynie” [25, 189].

Неодмінним складником розробки аналізованого нами топосу можна вважати протиставлення короткочасності земного існування людини вічній природі її буття в Небесному Царстві. На основі цієї антитези побудовано одну з епіграм Димитрія Туптала: “Должен всяк человек зріти, яко недолго зді жити: / Тысяща літ не долгота противу вічна живота...” [14, 328; пор.: 5, 795]. Польські барокові поети також часто окреслюють скороминущість людського віку за допомогою парафрази цього біблійного вірша: “Бо в очах Твоїх тисяча літ – немов день той вчорашній, який проминув” [пор.: Пс. 89:4 і 25, 332, 814].

Усвідомлюючи швидкоплинність та крихкість свого дочасного буття, людина не завжди може звільнитися від властивого їй потягу до звабливих принад цього світу. Відтак українська барокова поезія приділяє значну увагу розробці топосу марності земних благ, котрі, за словами Л. Барановича, є лише “dym, cień i próżnota” [19, 468]. Іван Максимович підкреслює, що тимчасові, подібні до “сткла” і “сонія” [7, 59 (зв.)] дочасні втіхи лише додають людині болю та клопотів. Думку про хисткість земних насолод українські барокові автори висловлюють за допомогою низки постійних епітетів на кшталт “суєтный”, “временный”, “тлінный”, “непостоянный” [6, 44 (зв.), 120; 7, 220]. Окреслюючи небезпечну природу оманливих “світових розкошів”, вітчизняні поети вдаються як до прозорих зіставлень людини з рибою або птахом, що, не витримавши спокуси, потрапляє у пастку [19, 468], так і до складних алегоричних побудов, створення яких вимагало від письменника високого рівня художньої майстерності та фантазії [див., напр.: 11, 100].

Викриваючи нікчемну сутність дочасних благ, зарубіжні автори послуговуються переважно аналогічними художніми засобами. Зокрема, у польській ліриці спокуси світу так само наділені означеннями marny, krótki, nietrwały, próżny [25, 141, 240, 461 тощо]. Біблійні й античні образи тіні, сну, диму та інших нетривких явищ земного буття [Йов 20:8; Пс. 101:4, 143:4], що їх активно використовували у своїх творах представники класичної християнської літератури [9, 55, 91; 5, 849, 862], також постають яскравим уособленням скороминущості дочасних розкошів у бароковій поезії слов’ян [26, 72 та ін.].

Варто зазначити, що окреслення швидкоплинності й нестатечності дочасних благ у творах європейських барокових письменників часом поєднуються із захопленням скороминущими дочасними втіхами, вираженням нестримної жадоби насолод. Такого своєрідного епікурейського забарвлення ванітативний мотив набуває, зокрема, у творчості французьких поетів – “гротесків” Етьєна Дюрана, Теофіля де Віо, Віона д’Алібре та ін. На слов’янських теренах ця інтерпретаційна модель притаманна, зокрема, польській літературі. Яскравий приклад її втілення – поезія Єроніма Морштина, котрий, поряд із визнанням приреченості земного життя людини (див. зокрема його вірші “Mors ultima linea rerum”(“Смерть наприкінці всього”), “Відміни”, “Доброчесність”), вбачав своє завдання як поета в змалюванні “świeckich delicyi”, закликав читачів відкинути сум і користуватися насолодами цього світу, які для того й створені всемогутнім Богом [25, 231 та ін.].

Важливе місце в розробці мотиву “марноти марнот” посідає топос ілюзорності земного щастя та мінливості людської долі. Розробляючи традиційні образи нестатечного щастя, яке обертається по колу або зникає, наче сон, вітчизняні поети, разом з тим, прагнули також до створення власних, питомо оригінальних художніх структур. Із цією метою І. Величковський переосмислив усталене тлумачення біблійного сюжету про “ліствицю Іаковля” й уподібнив зрадливе щастя драбині, якою люди то піднімаються, то сходять униз [14, 255]. Л. Баранович порівнював прихильність Фортуни зі звучанням струни, що радує і звеселяє людину, але уривається несподівано й швидко [19, 435]. Антична історія й міфологія правила українським бароковим авторам за невичерпне джерело цікавих і напружених сюжетів, які повинні були ефектно проілюструвати тезу про непостійність людської долі. Приміром, у віршованій збірці “Алфавит...” І. Максимович переповідає історію лідійського царя Креза, що за часів свого панування володів незчисленними скарбами, а наприкінці життя був змушений у своїх переможців “окруха и води просити” [6, 96].

Представники інших слов’янських літератур також були схильні ілюструвати свої роздуми над нестатечністю щастя прикладами з античної історії. Зокрема, поляк Станіслав Геракліуш Любомирський у вірші “Фортуна” згадує про дивовижні примхи долі, що їх зазнали військові та державні діячі Давнього Риму – імператор Юлій Цезар, полководець Марій і сенатор Сеян [26, 303]. Зарубіжні автори дуже рідко, але все ж таки звертаються до використання прикладів із сучасної їм дійсності. Так, польський лірик Кшиштоф Арчишевський говорить про те, що у своєму житті став свідком втрати престолу трьома монархами, не називаючи, однак, конкретних імен (автор має на увазі перипетії долі Фердінанда V, Владислава ІV та іспанського короля Філіпа ІV) [25, 383]. У віршованих пам’ятках українського бароко безпосередні алюзії на сучасність є досить рідкісним явищем, хоча вітчизняна історія XVIІ – початку XVIІІ ст. надавала широкий простір для літературних варіацій на цю тему: про нестатечність щастя йдеться, наприклад, в “Епітафіоні…” Лазаря Барановича гетьманові Івану Брюховецькому, що загинув під час козацького повстання 1668 р. [14, 217], а сповнене всіляких пригод життя Івана Мазепи пізніше стало взірцевим свідченням зрадливості Фортуни для європейських письменників XVIІІ–ХІХ ст. [15, 74].

Розробляючи топос ілюзорності щастя, представники слов’янського бароко вдаються до використання деяких інших спільних образів та сюжетів, зокрема, класичної емблеми колеса Фортуни [26, 302]. Уже в середньовічному мистецтві цей античний образ слугував найпоширенішим художнім утіленням християнізованої ідеї долі [3, 157]. Для письменників Ренесансу й бароко цей образ стає загальновживаним. У вірші, присвяченому відомому шляхтичеві-авантюристу Ольбрихту Лаському, Є. Морштин стверджує, що сповнене пригод життя його родича неодноразово зазнавало впливу “bystrolotnego” колеса долі: “Byłeś na górnym i na dolnym razie, / W łasce Fortuny byłeś i w obrazie” [25, 263]. Описом цього улюбленого символу розпочинається епопея дубровницького поета Івана Гундуліча “Осман”: стрімкий рух колеса символізує насамперед хисткість царської влади – воно за мить може позбавити трону монарха і піднести до найвищої вершини величі нікчемного раба [4, 297].

Подібно до українських письменників XVIІ–XVIІІ ст., європейські лірики, як правило, тлумачать образ Фортуни в негативному аспекті. Станіслав Морштин називає її сестрою смерті [26, 111], а Вацлав Потоцький вважає знущання примхливої богині навіть гіршими за смертні муки [26, 73]. Отже, барокові автори закликають людину не вірити принадам зрадливої Фортуни й покладатися лише на власну доброчесність та милосердя справедливого Божого промислу [26, 105; 25, 576; 14, 63]. Разом з тим, наприклад, у європейських драмах цього періоду алегорії долі й Божественного Провидіння не завжди були протиставлені: Фортуна часом випробовувала людину, виконуючи роль своєрідного знаряддя в руках Господа [12, 118]. Неоднозначне потрактування ідеї долі християнська література засвідчує з перших років свого становлення. З одного боку, у творах багатьох філософів та поетів активно функціонував образ підпорядкованої Богові Фортуни, що грає долями людей, з другого – навіть в асимільованому вигляді ця ідея зустріла опір таких видатних теологів, як Петр Даміані, Ансельм Кентерберійський, Бернард Клервоський [3, 157]. Іоанн Златоуст у “Слові 4 про багатія і Лазаря” наголошував, що події життя не залежать “від якогось випадку чи непостійності речей” [5, 835]. Несподівані страждання та лихі пригоди, яких зазнає людина, наперед визначені Господом і мають конкретну мету: зокрема, говорить проповідник, коментуючи старозаповітний сюжет, звеличення Йосипа було б неможливим без зради його братів і наклепу дружини Потіфара [5, 835]. У славнозвісній гомілії Іоанна Златоуста, виголошеній у присутності Євтропія – найвпливовішого царського вельможі, що втратив владу й змушений був шукати притулку в стінах Софійського храму, константинопольський патріарх тлумачить стрімке падіння колишнього улюбленця долі як приклад тлінності й суєтності земних прагнень людини і як свідчення тріумфу Божественної слави [9, 90–94]. Прикметно, що лейтмотивом цієї проповіді автор обирає слова з біблійної книги Екклезіяста: “Наймарніша марнота – марнота усе” [Еккл. 1:2].

Як зазначає Л. Ушкалов, “гостро відчуті нестатечність та плинність усього земного... надавали людському існуванню особливої динаміки” [15, 75]. Тож, за уявленнями барокових мисленників, людина постає в цьому мінливому, непривітному світі питомим “мандрівником”, “переґрином, а її життя – повсякчасною мандрівкою. Популярність топосу життя-подорожі засвідчують усталені образи вітчизняної поезії XVIІ–XVIІІ ст.: “странный человік”, “странник”, “человік-путник” [10, 17 та ін.]. Земне життя людини мислиться як вигнання, з якого вона прагне повернутися до вічної оселі [13, 179]. Барокові автори повсякчас наголошують, що людина мусить нехтувати ілюзорними принадами самої земної мандрівки і прагнути якнайшвидше дістатися до остаточного пункту своєї подорожі. Людина має почуватися в цьому світі лише гостем, чужинцем, приходьком [13, 186; пор.: Пс. 38:13; 118:19].

І. Величковський, І. Максимович, І. Орновський та інші представники національного бароко також згадують у своїх творах про мандри людини в “хитромудрому сьогосвітньому лабіринті” [15, 76; див.: 14, 255; 6, 118; 24, 42]. Поза тим, образ лабіринту виступає в українській поезії не лише уособленням земного буття. І. Орновський порівнював із лабіринтом воєнну справу (“Ciągnie się praca sznurem Ariadny. / Wojna, jest to prac Labirynt nie snadny” [24, 38 (зв.)]), а Давид Андрієвич змальовував “лабіринт пекла” [13, 353].

Топос життя-подорожі є спільним для всієї європейської літератури барокової доби. Зокрема, його докладно розробляють у своїх творах чех Ян Амос Коменський і поляк Станіслав Гроховський [4, 739; 20, 39]. В. Потоцький змальовує непохибний шлях, що ним удень і вночі прямують усі люди, наближаючись до смерті [26, 47]. Звичною метафорою земної подорожі людини у творах Д. Наборовського і С. Любомирського виступає образ корабля в бурхливому морі [20, 244; 12, 99; пор.: 11, 169–170; 19, 29]. Лукаш Опалінський у вельми цікавий спосіб опрацьовує топос гостювання людини на землі. На думку поета, мешканці цього світу повинні мати за взірець поведінку гостя, який не зловживає стравами та напоями під час бенкету і поспішає додому одразу по закінченні учти [25, 670]. У творах З. Морштина життєві мандри людини представлено у вигляді лабіринту [12, 99]. Цей образ є структурною домінантою трактату Я. А. Коменського “Лабіринт світу і рай серця” (1623).

Долаючи свій земний шлях, людина мусить не зосереджуватися на непевних реаліях дочасного віку, а готуватись до майбутнього життя на небесах. Закономірним, неминучим і, зрештою, бажаним переходом до існування у вічності є смерть. Твори, присвячені роздумам про невідворотність кінця, таїну смертної миті, справедливу відплату, яку отримають душі грішників і праведників по залишенні тлінної плоті, складають вагому частину національної літературної спадщини XVII–XVIII ст. Серед найпоширеніших топосів, якими представлено танатологічну проблематику в українській бароковій поезії, слід відзначити акцентування рівності людей перед смертю, підкреслення несподіваності цієї фатальної події, введення до тканини творів натуралістичних зображень процесів “post mortem” тощо.

Ідея всевладдя смерті, яка урівнює в правах людей, що знаходяться на діаметрально протилежних полюсах соціальної структури, була відома з античних часів. Зокрема, її розробку спостерігаємо у творах давньоримських філософів і поетів – “Роздумах” Марка Аврелія та “Одах” Горація (Оди, І, 4). За доби пізнього Середньовіччя ця ідея набула широкої популярності в образотворчому мистецтві Західної Європи. Численні гравюри і храмові фрески детально розробляли сюжети так званих “танців смерті” (danse macabre). Перебираючи на себе ролі представників різних суспільних верств та професій, учасники цих моторошних драматичних вистав у переконливий і видовищний спосіб висловлювали думку про крихкість людського життя та могутність Смерті, яка з легкістю тягне за собою в танок імператора і лицаря, блазня і ченця, малу дитину й жебрака [16, 157–159]. Ідея рівності всіх людей перед лицем неминучої смерті з новою силою зазвучала в образотворчому мистецтві та літературі бароко. Значну увагу розробці цього топосу приділяли слов’янські поети, наприклад, чех Адам Міхна і словак Даніель Горчичка-Синапіус [4, 741, 757], поляки В. Потоцький [26, 104] і Ян Домінік Морольський:

W grobie odpoczywają waleczni hetmani,

Królowie, gmin ubogi, młodziusieńka pani

I starzy filozofi; zgoła człowiek wszelki

W grobie zostawać musi i maly, i wielki [25, 329–330].

Як бачимо, наведений у творі стислий перелік осіб, підвладних смерті, охоплює при цьому значне коло людей, що різняться не лише за своїм соціальним статусом, але й за віком, статтю та рівнем освіти. Аналогічної концентрації думки в розробці окреслюваного топосу досягали також українські поети, зокрема Л. Баранович:

Прикметно, що, постулюючи традиційну ідею рівності всіх людей перед смертю, автор використовує не надто розповсюджений у тодішньому письменстві критерій національної приналежності. Загалом же розробка цього популярного барокового топосу у вітчизняній поезії XVІІ – XVІІІ ст. передбачала варіювання трьох базових опозицій: убогий – багатий, старий – молодий, вчений – невіглас. З огляду на типове для українських письменників потрактування згубної пристрасті до збагачення як найбільш марнотного прагнення людини, домінує в цьому реєстрі перша пара образів. Її своєрідними варіантами можна вважати популярні контрастні зіставлення на зразок “князь – жебрак”, “цар – раб” [14, 37], “король – служник” [19, 489] тощо.

За словами Д. Чижевського, прикметною рисою бароковї літератури є схильність до найрішучішого “натуралізму”, зображення природи в її суворих, різких, “часто неестетичних рисах” [17, 75]. При розробці танатологічної теми ця тенденція знайшла вияв у детальному змалюванні всіх атрибутів смерті – розкладу тіла, смороду, хробаків тощо. Моторошні зображення процесів “post mortem” містять твори Л. Барановича, Семена Климовського та С. Полоцького [19, 492; 1, 134; 11, 158]. Зарубіжні поети також зображують смерть, широко послуговуючись образами зі сфери естетики потворного. Можна, наприклад, провести аналогію між змалюванням відразливого вигляду небіжчика в “Лікарстві... роскошником того світа...” К. Транквіліона-Ставровецького і деяких зразках польської лірики зазначеного періоду: “...A twój trup przegniły, / I żenie twej, i dziatkom twym nie będzie miły” [26, 360]. Надзвичайна деталізація в описах бридоти розкладу зближує подібні художні картини у творах Єроніма Морштина і Стефана Яворського [пор.: 25, 240 і 21, 5 (зв.)].

Загалом, танатологічна тематика надає широкий простір для пошуку відповідних літературних аналогій. До спільних топосів європейської барокової поезії належить образ смерті як сну, що його на слов’янських теренах активно культивували, зокрема, представники польської лірики [пор.: 25, 189; 26, 110 і 19, 286; 14, 74]. Поети різних країн розмірковували над невідворотністю, невблаганністю та несподіваністю смерті [пор.: 25, 240, 424; 26, 46, 105; 4, 741 і 19, 285, 474, 484]. Логічним висновком цих роздумів також був заклик “memento mori!”: варіюючи цю тезу, українські письменники радили читачам завжди мати на думці атрибути смерті: “Stawmy przed oczy zawsze mary sobie”; “Co minuta sobie rozmyszlaj o grobie” тощо [19, 489, 479]. Польські автори називали людину, що завжди пам’ятала про неминучий кінець, найщасливішою та наймудрішою, а Д. Наборовський у дотепній формі обігрував тезу про необхідність підготовки до смерті: “Dwakroć żyje, kto żyjąc umrzeć się gotuje, / Umiera dwakroć, kto się śmiertelnym nie czuje” [25, 189].

Українських і зарубіжних авторів об’єднує також уявлення про життя як постійне вмирання, хоча, безперечно, у західнослов’янській ліриці цей топос був більш популярним [пор.: 1, 133–134 і 20, 37, 90]. Яскравим прикладом спорідненості художніх систем можна вважати образ сліпої володарки з косою, який барокові поети традиційно використовували для втілення ідеї рівності всіх людей перед лицем смерті [пор.: 14, 37 і 25, 346; 26, 44, 145 та ін.].

Отже, аналіз низки топосів ванітативного мотиву дає підстави стверджувати, що представники барокового письменства різних країн виявляють посутню спорідненість в опрацюванні християнської ідеї “марноти марнот”. Важливим чинником такої спорідненості є, зокрема, спільне джерело риторичної “матерії”, якою послуговувалися слов’янські поети для ампліфікації означеного мотиву. Тексти Святого Письма й антична спадщина правили їм за основу для оригінальних творчих потрактувань відомих образів та сюжетів.

Своєрідність розробки ідеї Vanitas українськими авторами визначається передовсім загальною специфікою національної барокової традиції: питомо релігійний характер вітчизняного письменства XVIІ–XVIІІ ст. зумовлює відсутність у його структурі так званої “епікурейської” моделі ванітативного мотиву. Якщо представники, наприклад, польського бароко часом поєднували у своїх творах роздуми над нестатечністю життя із закликом насолоджуватися його скороминущими втіхами, то українські автори тлумачили ідею “світових марностей” майже виключно в традиційному християнському річищі.

На нашу думку, детальний літературознавчий аналіз ванітативного мотиву є перспективним напрямом у вивченні української поезії XVII–XVIII ст. на тлі слов’янського бароко. Подальші завдання цього дослідження вбачаємо в розширенні кола студійованих топосів, а також залученні до аналізу пам’яток інших слов’янських літератур, що дозволить ґрунтовніше окреслити як національну специфіку потрактування мотиву марності людського життя, так і спільні риси в його інтерпретації європейськими бароковими поетами.

1. Барокова поезія Слобожанщини: антологія / Упорядкування, примітки та коментарі Л. Ушкалова. – Харків: Акта, 2002. – 524 с.
2. Возняк М. С. Історія української літератури. У 2 кн. – Львів: Світ, 1994. –    Кн. ІІ. – 560 с.
3. Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. – М.: Искусство, 1984. – 350 с.
4. Европейская поэзия XVIІ века / Вступ. статья Ю. Виппера. – М.: Худож. лит., 1977. – 927 с.
5. Златоуст И. Полное собрание творений: В 12 т. – М.: Православная книга, 1991. – Т. І. – Кн. 2. – 496 с.
6. Максимович І. Алфавит. – Чернігів, 1705. – 9, 140, 1 арк.
7. Максимович І. Богородице Діво. – Чернігів, 1707. – 16, 300 арк.
8. Мишанич О. Словацько-українські літературні зв’язки ХІ – XVІІІ ст. // Мишанич О. В. Крізь віки: Літературно-критичні та історіографічні статті й дослідження. – К.: АТ “Обереги”, 1996. – С.67–81.
9. Памятники византийской литературы ІV–ІX в. – М.: Наука, 1968. – 355 с.
10. Перетц В. Историко-литературные исследования и материалы. – СПб., 1900. – Т. І. Из истории русской песни. – Ч. 2. Приложения. – 212 с.
11. Полоцкий С. Вирши / Сост., подгот. текстов, вступ. статья и комментарии В. К. Былинина, Л. У. Звонаревой. – Минск: Мастацкая літ., 1990. – 447 с.
12. Софронова Л. Поэтика славянского театра XVІІ – первой половины XVІІІ в. Польша, Украина, Россия. – М.: Наука, 1981. – 262 с.
13. Українська поезія. Кінець XVІ – початок XVІІ ст. / Упоряд. В.П.Колосова, В.І. Крекотень. – К.: Наук. думка, 1978. – 431 с.
14. Українська поезія. Середина XVІІ ст. / Упор. В.І. Крекотень, М.М.Сулима. – К.: Наук. думка, 1992. – 680 с.
15. Ушкалов Л. З історії української літератури XVІІ–XVІІІ століть. – Харків: Акта, 1999. – 216 с.
16. Хейзинга Й. Осень Средневековья. Исследование форм жизненного уклада и форм мышления в XІV и XV веках во Франции и Нидерландах. – М.: Наука, 1988. – 543 с.
17. Чижевський Д. Слов’янське бароко // Слово і Час. – 2004. – № 10. – С. 71–81.
18. Яковина О. П. Метафізична українська поезія другої половини XVII століття: семантико-художня парадигма: Автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.01.06 / Київськ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2001. – 19 с.
19. Baranowicz Ł. Lutnia Apollinowa. – Kijów, 1671. – 550 s.
20. Hernas C. Barok. – Wyd. 4-e. – Warszawa: Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1980. – 668 s.
21. Jaworski S. Pełnia nieubywającej chwały. – Kijów, 1691. – 38 k.
22. Lewin P. Nieznana poetyka kijowska z XVII wieku // Z dziejów stosunków literackich polsko-ukraińskich. – Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk: Zakład Narodowy im. Ossolińskich – Wyd. Polskiej Akademii nauk, 1974. – S. 71–90.
23. Łużny R. Dawne piśmiennictwo ukraińskie a polskie tradycje literackie // Z dziejów stosunków literackich polsko-ukraińskich. – Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk: Zakład Narodowy im. Ossolińskich – Wydawnictwo Polskiej Akademii nauk, 1974. – S. 7–36.
24. Ornowski J. Bogaty w parentelę, sławę, i honory wirydarz herbownemi wielmożnych ich mościów panów p. Zacharzewskich. – Kijów, 1705. – 79 k.
25. Poeci polskiego baroku / Oprac. J. Sokołowska, K. Żukowska. – Warszawa: Państwowy Instytut Wydawniczy, 1965.– T. I. – 1048 s.
26. Poeci polskiego baroku / Oprac. J. Sokołowska, K. Żukowska. – Warszawa: Państwowy Instytut Wydawniczy, 1965.– T. IІ. – 1078 s.
27. Radyszewśkyj R. Polskojęzyczna poezja ukraińska od końca XVI do początku XVIII wieku. Część I. Monografia. – Kraków: Wydawnictwo Oddziału Polskiej Akademii nauk, 1996. – 283 s.

В данной статье рассмотрены особенности интерпретации мотива «суеты сует» украинскими поэтами XVII–XVIII веков в контексте славянского литературного барокко. Анализируются такие популярные топосы, как жизнь-странствие, тень, цветок, паутина; колесо Фортуны, смерть как сон и др. Детальный обзор данных топосов свидетельствует о явной близости в разработке идеи Vanitas украинскими и зарубежными авторами.

Ключевые слова: мотив, топос, интерпретация, барокко, контекст.

This article throws light on the peculiarities of interpretation of the motif «vanitas vanitatum» by Ukrainian poets of the ХVІІ – ХVІІI^th c. in the context of Slavonic baroque literature. Such popular commonplaces as life as pilgrimage; a shadow, a flower, cobweb; a wheel of Fortune; death as a sleep and many others are analyzed in the study. The systematic survey of those commonplaces gives convincing evidence that the ways of expression of the idea of Vanity in the Ukrainian baroque poetry were in many respects comparable to those of the contemporary European patterns.

Key words: motif, commonplace, interpretation, baroque, context.